Читати книгу - "11/22/63"

— Вона права, — Каллем заговорив вибачливо, проте твердо. — Колись було я грав по пенні за кілочок, коли ще працював у лісі, але то було ще до того, як я зустрів Марні.

— Я ж не божевільний, щоби з вами грати на гроші, — заперечив я, — бо я взагалі не вмію грати. Але хочу навчитися.

— Ну, в такому випадку, заходьте, — запросив він. — Радо вас навчу. Це не забере більше п’ятнадцяти хвилин, а в нас іще ціла година до того часу, коли ми зазвичай сідаємо вечеряти. Та хай йому грець, якщо ви вмієте додавати до п’ятнадцяти й рахувати до тридцяти одного, ви вже вмієте грати в крибедж.

— Певен, що там є дещо більше, аніж просто рахування та додавання, бо інакше б ви не вибороли третє місце в турнірі округу Андроскоґґін, — сказав я. — Фактично, мені й потрібне дещо більше, аніж просто навчитися правил гри. Я хочу придбати у вас один день вашого часу. П’ятнадцяте листопада, якщо бути точним. Скажімо, з десятої ранку до четвертої після полудня.

Тепер на обличчі його дружини відбився переляк. Вона притисла дитину до грудей.

— За шість годин вашого часу я заплачу вам двісті доларів.

Каллем насупився:

— Що за гру ви задумали, містере?

— Сподіваюся, тільки крибедж. — Цього, втім, не здавалося достатнім. Я бачив це по їхніх обличчях. — Послухайте, я навіть не буду намагатися вас переконувати, ніби в моїй пропозиції нема нічого іншого, окрім неї самої, але якби я спробував все пояснити, ви б вирішили, що я божевільний.

— Я вже так думаю, — промовила Марні Каллем. — Енді, скажи йому, щоб ішов звідси.

Я обернувся до неї.

— В цьому нема нічого поганого, нічого незаконного, це не якесь шахрайство, тут нема прихованої небезпеки. Клянуся. — Проте сам я вже гадав, що нічого не вийде, хай хоч клястимуся я, хоч ні. Дурна виявилася ідея. Підозри Каллема мусять ще й подвоїтися, коли він побачить мене п’ятнадцятого числа поблизу Дому зібрань друзів.

Проте я не припинив натиску. Це було те, чого я навчився в Деррі.

— Всього лиш крибедж, — сказав я. — Ви вчите мене гри, ми граємо кілька годин, я даю вам дві сотні баксів, і ми розходимося друзями. Що на це скажете?

— Звідки ви, містере Емберсон?

— З північної частини штату, приїхав нещодавно з Деррі. Займаюся комерційною нерухомістю. Зараз, перед тим як вирушити далі на південь, відпочиваю на озері Себаго. Бажаєте почути якісь імена? Рекомендації, так би мовити? — Я усміхнувся. — Від людей, котрі підтвердять вам, що я не причинний?

— У мисливський сезон він щонеділі ходить у ліс, — повідомила місіс Каллем. — Це єдиний день, коли він має таку можливість, бо весь тиждень працює, а повертається додому, коли вже так близько до смерку, що й рушницю заряджати не варто.

Дивилася вона так само недовірливо, але тепер я помітив у її погляді ще дещо, дещо таке, що дарувало мені надію. Коли ти молода і вже маєш дитину, а твій чоловік займається ручною працею, на що вказували його мозолясті, потріскані долоні, двісті баксів — це чималенько харчів. Або у 1958 році — дві з половиною щомісячні виплати за дім.

— Я міг би й пропустити один день полювання, — зауважив Каллем. — Поблизу й так вже геть усе підчищено, Бові-Гілл — єдине місце, де ще можна вполювати того чортового оленя.

— Слідкуйте за своїм язиком біля дитини, містере Каллем, — мовила його дружина. Тоном різким, але, коли чоловік поцілував її в щоку, вона посміхнулася.

— Містере Емберсон, мені треба побалакати з дружиною, — сказав Каллем. — Ви не проти постояти, почекати на ґанку пару-трійко хвилин?

— Я ще краще зроблю, — сказав я. — Я поїду до Бравні й заряджуся. — Зарядом більшість деррійців називали содову. — Можу привезти вам попити чогось освіжаючого.

Вони, подякувавши, відмовились, і Марні Каллем зачинила двері перед моїм носом. Я поїхав до Бравні, де купив собі «Помаранчевий краш»[293], а для малої дівчинки лакричних ірисок, котрі, як я гадав, їй мусять сподобатися, якщо, звісно, їй вже можна таким ласувати. Каллеми мене виставлять, думав я. Делікатно, з вибаченнями, проте непохитно. Я для них дивак з дивацькою пропозицією. Я мав надію, що зміна минулого цього разу відбуватиметься легше, бо Ел тут його вже двічі був змінював. Насправді, все виявилося зовсім не так.

Але на мене чекав сюрприз. Каллем сказав «так», і його дружина дозволила мені самому дати цукерку малій, котра прийняла її з радісним гугуканням, почала смоктати, а потім, наче гребінцем, чесати нею собі волосся. Вони навіть запропонували мені залишитися повечеряти з ними, від чого я відмовився. Я запропонував Енді Каллему завдаток п’ятдесят доларів, від чого відмовився він… але його дружина наполягла, щоб він таки взяв ці гроші.

Назад на Себаго я вів машину з радісним серцем, але коли знову їхав у Дерам вранці п’ятнадцятого листопада (білі поля було вкрито таким товстим шаром інею, що вбрані у помаранчеве мисливці, котрих там ходило вже сила-силенна, залишали на них сліди), мій настрій перемінився. «Він зателефонував до поліції штату або місцевому констеблю, — думав я, — і поки мене допитуватимуть у найближчій поліцейській дільниці, намагаючись з’ясувати, якого ґатунку я псих, Каллем вирушить на полювання в ліс Бові-Гілл».

Але на під’їзній алеї не стояло поліцейського автомобіля, тільки «Форд»-дерев’янка Енді Каллема. З моєю новенькою дошкою для крибеджу в руках я підійшов до дверей. Відчинивши мені, він запитав:

— Готові до навчання, містере Емберсон?

— Так, сер, готовий, — посміхнувся я.

Він повів мене на задню веранду; не думаю, щоб його пані воліла бачити мене в хаті разом із собою й дитиною. Правила були прості. Кілочками виставлялися очки, за гру треба було зробити два кола по дошці. Я дізнався, що таке правильний валет і подвійні ряди, що значить застрягти в ямі і про «містичне число дев’ятнадцять», як його називав Енді, або інакше — неможлива взятка. Потім ми грали. Я спочатку слідкував за рахунком, але покинув, коли Каллем вирвався вперед на чотири сотні пунктів. Раз у раз, коли звідкись чувся постріл якогось мисливця, Каллем дивився в бік лісу, що починався за його маленьким заднім подвір’ям.

— Наступної неділі, — промовив я в один з таких моментів. — Ви точно будете там наступної неділі.

— Може дощити, — відповів він, та тут же й розсміявся. — Мені-то жалітися? Я розважаюся й одночасно заробляю гроші. А у вас дедалі краще виходить, Джордже.

Опівдні Марні подала нам ланч — великі сендвічі з тунцем і по чашці домашнього томатного супу. Їли ми в кухні, а коли закінчили, вона