Читати книгу - "Без козиря"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Перельот!
— Перельот! Постріл!
Через голову, ніби важкі вагони трамвая, методично через кожні десять хвилин проносились із батареї «Л» двадцять три пуди сталі й сотні смертей.
— Перельот! У третю лінію!
— Перельот! У третю лінію! — вторив телефоніст. — Постріл!
Немов титанічне чудовисько, що його міг створити лише людський розум, поволі, але вперто наближаючись уступами, батарея намацувала правий куток першої лінії «п'яти пальців». Нарешті снаряд, посланий рукою солдата із тилу, ніби спущений на тросі, бухнувся в самий куток першої лінії.
Земля з вогнем і димом шугнула догори й зависла, а перед очима Туманова вирисувалася сіра, чотирикутна, схожа на дебелу скриню споруда.
Чорне око спереду дивилося просто на його бліндаж. Від несподіванки Туманов підстрибнув на місці, весь затрясся, мов у пропасниці, і на все горло закричав:
— Так! Вогонь! Кулеметне гніздо, так!
— Так! — ще дужче закричав Цацоха. — «Варшава», кулеметне гніздо, бийте… Постріл!
Бінокль стрибав у руках Туманова і боляче бився об перенісся. Від нетерпіння поручик оскаженіло бив об землю каблуками й кричав ще дужче:
— Так! Вогонь!
— Так! Вогонь! Постріл!
Чотири снаряди по двадцять три пуди вже розбились об кам'яну скриню, але вона залишалася все така ж непорушна.
Нарешті Туманов закричав:
— Тріснула… Тріснула збоку! Ворушаться! Люди вилазять… Раз, два, три!
Він вихопив у телефоніста трубку.
— Люди, чуєш, «Варшава»! Скоріше вогонь! Вогонь!
Очі Туманова горіли, мов у божевільного. Трубка билась об вухо.
— Люди вилазять, чуєте, ще вогонь!.. — і миттю кинувся назад до віконця.
Скриня осіла на один кут, а в другому, немов у передсмертній агонії, розкрилася паща. З неї виліз останній чоловік і спустився в уже завалений поперечний окіп. Довкола них і над ними стогнала, горіла й дибилася земля.
— Постріл… раз, два, три…
Чотири постаті, немов п'яні, тримаючись за стінки, ледь посувались.
— Двадцять вісім, двадцять дев'ять, тридцять…
Через бліндаж прогуготів, мов пройшов поїзд, знайомий звук.
Чотири постаті, підтримуючи одна одну, все ще хилиталися в засипаному обвалами окопі.
— Тридцять три…
Раптом над їхніми головами спустилась ніби годована туша кабана.
— …чотири!
І догори полетіла золота корона в чорній оздобі диму й землі.
Коли розвіявся дим, на тому місці, де хилиталися чотири постаті, зяяла вже глибока вирва.
Туманов, ніби сам ранений, забігав по бліндажі:
— Так, так… Усіх до одного!.. Оце постріл, оце стрільба! — Він уже не говорив, а лише вигукував і, мов спекулянт на «теплому ділі», потирав руки. — До одного… Це ж просто поцілунок, а не постріл. За таку стрільбу тільки Володимира четвертої степені. — Цей орден вперше вималювався перед ним як щось конкретне, і він ураз засяяв.
Пропасниця ще більше затіпала його спітнілим тілом. Він уже не міг терпіти пауз:
— На батареї мнихаються. Кричи: «Скоріше!»
Телефоніст метушливо затицяв пальцем у кнопку:
— «Голта». «Голта»[5]. Скоріше, пожалуйста… Ага, ну… так розбігтися ж можуть… гаразд. Пане поручику, уже й сорочки поскидали, і вагонетку закинули… на руках подають… Як скоріше, так можуть луснути, бо гармати вже червоні, як жаровня.
— Скоріше!
Свир спідлоба глянув на скривлене обличчя Туманова, і в його зеленкуватих очах відбилось здивування. Таким свого поручика він ще не бачив.
У спорожнілому проході знову з'явилися солдати. Вони бігли, пригнувшись до землі, і проти бліндажа Туманова нерішуче зупинилися. Потім досередини просунулася бородата голова. До лоба рука притискувала сорочку, по якій юшилась і капала на землю кров.
— Нам би, братці, води, — проговорила несміливо заюшена голова.
— Кричи дужче: не чути!
— Чого тобі?
— Води, говорю, хоч крапельку, ми ранені.
Свир подав котелок.
— Уже й ранило, де?
— Ранило. — І вони задоволено посміхнулися. — От глушить, не можна й виглянути. Я тільки сказав: «Браток, бухнуло», — а він: «Де?» — та тільки зирк через козирок, а воно його по лобі тільки — брязь, а мене під скулу тільки — дзінь… І в акурат тепер уже додому. Кажуть, наша якась — тяжолая. А на цигарочку, землячок, не можна? — Але рев глушив його слова, і він більше говорив для себе: — Стерво, на півтори версти, кажуть, плюється.
На проході, затуливши рану кашкетом, стояв його приятель. Кров у нього текла по ліктях, але на обличчі відбивалося задоволення не менш, ніж у першого.
— Тепер на вакуацію й додому воювать, — закивав він і теж попросив води.
— Після крові в роті стало обсихать. А це батарея, мабуть, теж важка? Пудів на двісті чи більше?
— А три тищі не хочеш? — задоволено сказав Цацоха. — Тютька в тютьку, братики, три тищі. От ви скільки воювали і цілі були, а ця дістала і в окопі.
Солдати недовірливо переглянулись і ніби тільки тепер відчули свої рани, і по-дитячому скривили розписані червоними патьоками обличчя.
— Ну, котись на вакуацію, а нам ще треба стріляти!
— Так! — продовжував викрикувати Туманов. — Перельоті Лівіше ноль, ноль п'ять!
А на ворожі окопи замість цих слів, як горох на жаровню, падали один побіля одного двадцятитрьохпудові снаряди й викручували свої «чортові гнізда». І там, де за годину ще красувалися чітко окресленими лініями ворожі траверси, бруствери, бійниці й самі окопи, тепер залишилась, як шашелем сточена, як чорною віспою побита, до нутра розвернута земля. Але, боячись, що з-під глини чи з-під похованих на дні вирв чи кулеметних гнізд може ще постати ворог, на те саме місце, обганяючи дванадцятидюймові гаубичні, мов роздратовані шершні, летіли також і одинадцятидюймові пушечні, а поперед них наввипередки сорокавосьмилінійні гаубичні, що обсипали, ніби градом, усю дільницю шрапнеллю, тридюймовки метушливо то дзьобали гранатами колючі дроти, то, ніби викинутими на смітник із печі головешками, чадили по всій дільниці хімічними снарядами. Лише сорокадвохлінійні далекобійні та п'ятдесятип'ятилінійні «кане» ніби не хотіли втручатися в цю не зовсім етичну забаву й нишпорили десь верстов на дванадцять по тилу, шукаючи ворожі штаби й мости.
Свердлячи розпечене повітря, снаряди били, стогнали й співали на різні голоси. Обкурену хмарами диму голубінь плюгавили, мов шахтаревим харкотинням, чорні оболонки шрапнелей, а під хмарами перекатом гуркотіли громи, виривалися блискавиці й сліпили нестерпуче літнє сонце.
Натруджений слух боляче тиснув Туманову на мозок, і він міг сприймати нові випали й розриви лише прихованими за скло очима. Час і логіка давно вже втратили свої конкретні форми, а на їх місце прийшло щось нове й неждане:
— Скоріше… Біжить солдат: вогонь! Скоріше, чорти!
— Пане поручику, аероплани свої… Постріл! Аеропланів два і три.
Ще з самого ранку на допомогу далекобійним батареям вилетів у супроводі «Нюпорів» «Ілля Муромець», і тепер, як кондор над
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без козиря», після закриття браузера.