Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

— Ні, вона казашка, — сказав я та одразу ж подумав, що, можливо, не всі казашки настільки небагатослівні, як Гуля.

— Казашка, — задумливо повторив Олег Борисович і поклав шматок м'яса до рота.

Він жував повільно й неуважливо, наче це було якоюсь сторонньою дією. Основна дія відбувалася в його голові — він думав.

Олексій Олексійович знову наповнив келишки.

— Як її звати? — запитав Олег Борисович.

— Гуля.

— За Гулю! — він підняв келишок.

Випили. Знову зависло над столом мовчання. Свинина була добре просмажена і щедро наперчена. Що нас точно поєднувало, то це радісне поїдання смачного м'яса.

Мені раптом спало на думку, що вони так мало говорять про полковника, навіть удають, що не знають його, бо він справді пов'язаний із якимось секретним відділом. Бо ж і про пісок вони жодного разу не згадали і мене не запитали. Я теж про нього не говорив. Навіть коли розповідав про дорогу від Красноводська до Батайська, я примудрився кілька разів згадати і про зброю в ящиках, і про наркотики. Але жодного слова про пісок.

Олег Борисович знову заліз рукою до внутрішньої кишені піджака. Витягнув звичайний конверт, простягнув мені.

— Це ваші квитки до Києва. На завтра, — сказав він. — Де плівка?

Я віддав йому коробочку з плівкою.

— Післязавтра зранку ви будете в Києві. Додому вам поки йти не раджу. Зупиніться у знайомих. Об одинадцятій потелефонуйте мені. Зустрінемося, тоді й розрахуємося за ваші знахідки.

Я був щиро вражений. Видно, моє обличчя відобразило таку суміш почуттів, що Олег Борисович не зміг стримати посмішку. Йому, напевно, подобалося дивувати людей.

Я витягнув із конверта квитки, подивився на номер потяга, тип вагона. Два квитки СВ!

— Справжні! — сказав Олег Борисович.

Коли офіціант приніс рахунок, Олег Борисович і Олексій Олексійович кілька хвилин ввічливо сперечалися про те, хто розрахується за обід. Виграв, як я й очікував, Олег Борисович. Рахунок він також акуратно заховав до свого портмоне.

За дверима кафе на нас очікував сюрприз. Усі чотири колеса коричневої «шістки» були спущені. Олексій Олексійович виматюкався, поправив окуляри й роззирнувся. Олег Борисович важко зітхнув.

Олег Борисович підвіз мене на таксі до хвіртки. Я досі був у знервованому, трошки спантеличеному стані. На запитання Гулі: «Ну як?» — я показав їй квитки. Уперше на її обличчі я побачив одночасно і щасливий усміх, і сльози в очах.

— Треба купити валізи, — сказала вона. — Якось незручно з баулом...

Я кивнув.

75

Потяг запізнився до Києва на півгодини. Над вокзалом світило осіннє сонце. Перед вагоном скупчилися зустрічаючі та носильники. Один із носильників кинувся допомагати, побачивши, що я спускаюся на платформу з двома валізами у руках і рюкзаком на спині.

Сторгувавшись, ми завантажили речі на його візок і тепер ішли з Гулею за ним до зупинки таксі. Візок порипував.

Учорашній день, наповнений суєтою, ніби тривав досі. У рюкзаку лежав пиріг із капустою, спечений Ольгою Миколаївною нашвидкуруч. «Приїдете до Петра, а там порожньо, їсти катма...» — говорила вона, стоячи з пирогом у руках над нами, доки ми набивали речами придбані зранку валізи. Вона потім іще не раз приходила і весь час із чимось. Подарувала Гулі українську вишиванку. Потім принесла банку з варенням. Потім іще раз написала на папірці київські адресу й телефон Петра. «Це до іншої кишені покладіть, якщо одну адресу вкрадуть, за цією знайдете. Передасте йому вітання, нехай приїжджає!»

Таксист здер за п'ятихвилинну поїздку п'ять доларів, але в мене не було ані сил, ані бажання з ним сперечатися.

Петро і Галя зустріли нас привітно, наче родичів. Я на хвилину і сам раптом відчув між нами цю невидиму спорідненість.

Вони віддали нам свою спальню. Туди ми занесли речі, перевдягнулися.

Потім, залишивши Гулю в помешканні Петра, я вийшов на вулицю. Купив телефонну картку і подзвонив Олегу Борисовичу.

— Миколо Івановичу, з приїздом! — радісно промовив Олег Борисович. — Давайте о пів на першу біля могили патріарха, під дзвіницею Софійського собору.

— Гаразд.

— До зустрічі, — промовив Олег Борисович і поклав слухавку.

Я повернувся до Петра.

За вікном світило сонце. До зустрічі з Олегом Борисовичем залишалося сорок хвилин. Знову залишивши Гулю разом із Галею, — Петро вийшов кудись у своїх справах, — я поїхав на зустріч.

Олег Борисович під’їхав до могили патріарха на темно-синьому «БМВ». Не без складнощів він виліз із автомобіля, потім, нахилившись до відчинених дверцят, щось сказав шоферу і попрямував до мене.

На ньому був елегантний сірий костюм, який таємничим чином не те що приховував огрядну фігуру Олега Борисовича, а радше перебирав увагу на себе, на свій крій. У лівій руці чоловік ніс шкіряний дипломат.

— Ну, як доїхали? — запитав він, кивнувши на знак вітання.

— Добре, дякую.

— Ходімо, присядемо на сонечку, — він жестом показав на відчинені двері до монастиря-заповідника.

Ми всілися на вільній лавочці. Він поклав дипломат на коліна і схрестив руки на грудях.

Я озирнувся. На території заповідника кілька молодих мам катали візочки з дітьми. Через лавочку від нас сиділа парочка пенсіонерів. Біля входу до собору без діла стояв фотограф, обвішаний апаратурою. Поруч із ним на тринозі висів стенд зі зразками фотографій.

— У вас пакет чи сумка є? — запитав Олег Борисович, повернувшись до мене.

— Ні.

— Ні? — здивувався він. — А ви що, гроші в кишенях понесете? Хоча вам тут, звісно, недалеко.

— Гроші? — перепитав я.

— Ну так, я ж вам сказав іще в Коломиї.

Олег Борисович дивився на мене з посмішкою і, здавалося, отримував задоволення від моєї розгубленості.

— Скажіть, — знову заговорив він. — А крім намету, газети і фотоапарата ви там нічого не знаходили?

— Ні.

— Ну гаразд, тут, — він ляснув долонею по дипломату, що лежав на колінах, — десять тисяч доларів... П'ять тисяч за фотоапарат і плівку, три тисячі за те, що більше ніхто, крім вас і вашої дружини, не знатиме про цю плівку.

— А дві тисячі? — запитав я спантеличено.

— А дві тисячі — це частина іншої суми, аванс, так би мовити... — Олег Борисович злегка прочинив дипломат, нахилив голову, зазирнув досередини і знову заклацнув його кришку.

— Вас, напевно, цікавить, чому ви отримуєте так багато грошей?