Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

мала бажання добре почастувати гостя, що про нього вона ще змалечку, а потім уже й по монастирях Європи, де нею опікувались вихователі-українці, чула багато кумедних, а то й страшних переказів, — але ж ні Мамай, ні її дядечко — не пили й не їли, та й на неї уваги не звертали, хоч і поглянув Мамай, сюди прийшовши, так поглянув на панну Ярину, наче мав їй щось вельми важливе сказати, а тепер забув, бо вони зараз, поряд під вишнею сидячи, наче й один про одного забували, поринувши в якісь прикрі думи.

Ярина поверталася в дім, але й звідти на Козака поглядала, немов чекаючи від нього якогось важливого слова.

Не облишав їх своєю увагою й куценький ченчик, тихоплав і маруда, отець Зосима, який, службу свою виконуючи. завше мусив стовбичити десь поблизу від єпіскопа, чекаючи, поки його покличуть.

Той загайко ближче до них, звісна річ, не підходив, але бачив, що обидва мовчать, і серце длявому ченчикові мліло від радості, бо вони аж начебто понадувались один проти одного; під злагоди чи незлагоди поміж ними значною мірою залежала й доля цілого Мирослава: химерний Козак з'являвся в лиху годину то там, то там, як рятівник, порадник, вірний друг сіроми, тож і чекали в городі добра від його появи, від його помочі епіскопові, що знову став тепер воєначальником.

Чи поладнають, чи зрозуміють же один одного — ці двоє старих товаришів?

Куценький ченчик придивлявся віддалік.

Бачив, що розмова не в'яжеться, що обидва мовчать і мовчать, а тільки чув, як стиха скавулить голодний Песик Ложка.

I куценький ченчик радів.

23

— Саме впору завітали, Мамаю, — відповідаючи якимось мислям своїм, нарешті сказав Мелхиседек.

— Якщо це назвати можна завітанням. Обов'язок війни, владико!

— «Владико! Владико!» — передражнив єпіскоп. — Я, друже мій, зараз, як бачиш, без ряси. А ти…

— Обов'язок війни, Миколо, — поправився Козак Мамай, назвавши давнє козацьке ім'я Мелхиседека. — А рясу лишив би ти на час війни в ризниці свого собору. Га? Миколо?

— Обов'язок! — сумно посміхнувся пан єпіскоп і заговорив: — Тяжкий обов'язок, покладений ще гетьманом-визволителем. Приневолив тоді покійний гетьман, і ніхто не зніме з мене тої ряси до самої смерті! А ще тяжче стало тепер, коли паш мирославський полковник з двома сотнями шабель перекинувся до Однокрила.

— Бачив я вашого полковника серед гетьманців…

— …Коли на плечі мені, — провадив далі єпіскоп, — упало ще й отаманування в полку…

— Ти це вмієш, братіку!

— Та ще й суд!

— Суди по совісті!..

— Ще й урядування в місті…

— Впораєшся.

— …Та й у всій Калиновій Долині…

— Кат не візьме тебе, Миколо!

— Отож і став я, Мамаю, — провадив далі архирей, — став и тебе частенько згадувати…

— Навіщо я тобі?

— Став тебе дожидати…

— I діждався ж.

— Я, бач, думав: «Частенько ставав у пригоді сіромахам та нетягам наш Козак Мамай. Стане в пригоді й тепер: і Військові запорозькому низовому, і людові простому, і всій нашій матері-Україні…»

— Служу, як можу, — буркнув Мамай.

— Отож і судилось тобі, я думаю, полковникувати в Мирославі.

— Мені?! — зареготав Мамай.

— Тобі!.. Кажуть же люди, що немає в світі козака, відважнішого за Мамая.

— Не вір.

— Балакають люди, що нема в світі й козака, мудрішого над Мамая.

— Не вір, Миколо!

— Брешуть люди, що нема нікого — за Мамая обережнішого?

— Оце правда!

— Кажуть люди, буцім немає й веселішого.

— А то ж навіщо: полковникові та бути веселим? — посміхнувся Козак Мамай.

— Краще вмерти в бою весело, ніж помирати сумно.

— Але навіщо ж помирати? — розсердився Мамай. — Навіщо помирати, ченче, коли світ наш такий гарний і веселий?! Навіщо ж помирати?

— Оце — мова козацька! То згода?.. Бути тобі, скажений собако, нашим полковником.

— Нема дурних.

— Чому ж то?

— Тому, що я собі — козак. Козак та й тільки! А в полковники… та хай йому грець! Ще стародавні римляни казали: честолюбство — друг кривди… так, здається?

— А якщо мирославська громада…

— Громада! Я — не вашого криласу.

— Коли громада скаже…

— Не встигне сказати! Тільки рота роззявить, а мене вже й нема: шукай вітра! — і Мамай аж підвівся з-за столу, що стояв під старезними вишнями в архирейськім саду.

— Куди ж ти?

— Ще й питаєш! Тобі скортіло, бач, аби я свою волю проміняв на пернач полковника, а тепер…

— Мовчу, мовчу! — і владика важку руку поклав Козакові на плече. — Побалакаймо про діло.

— За тим я й поспішав до Мирослава, — і Мамай знову сів до столу, налив собі кухоль студеного молока і спитав: — Я чув, мирославці посилали гінців на Січ?

— Не раз.

— I марно! На Запорожжі все тепер кипить: дуки-срібляники, сливе вся старшина, сам добре знаєш, тягнуть за Однокрилом, щоб сісти нам на шию — замість протурених польських панів, а сіромахи з голодранцями… ці й поспішили б до вас на поміч, але що ж… без отаманів, без коней, без оружжя!? А покіль там запорожці сперечаються…

— …Нам помочі — нема й нема! Вони помовчали.

— Я чув також, — спитав Козак Мамай, — що ви вдавалися о поміч до царя?

— Респонсу ж від нього нема та й нема…

— Чого ж ви в царя просите? Якої потуги?

— Любо би сюди полків з десяток од Верейського князя, котрий з Москви до нас квапиться аж надто довго… Щоправда, в нас, ти вже й сам те бачив, множиться й своя сила, бо люди посунули з усіх усюд: і з-за Дніпра, і з-за Дністра, і від Карпат, аж навіть з Москівщини…

— Люди, люди! А хліба маєте досить? А зброї та пороху? Навіть горілки в Мирославі, кажуть люди, доброму п'яндиголові на один-однісінький раз!

— Я вже приобіцяв нашому обозному: повішу ребром за гак, коли не посилкується, щоб у городі всього було задосить.

— Жени ти його пріч, оте пузате стерво!

— Ані способу: пана Купу мирославським обозним настановив іще наш гетьман-визволитель. А воля покійного…

— Ой, гляди, владико!

— Що ти мені: «владико» та «владико»! А цей владика вже й занудився в рясі, братіку. I нема ж, крім тебе, нікого в світі, кому я виклав би цей гріх: то мені лайнутись по-козацькому кортить, то рука занудиться без шаблі, то вчувається, же десь чайки на Чорнім морі по мені квилять, — просить свого та й просить козацька душа… Та хіба мало чого вона просить!

— Душа людини, — слушно зауважив Мамай, — завше просить того, що зась! Тобі, чернеча душе, багнеться на вольную волю, а ти лишаєшся дурним монахом. Мені ж ось інколи, душі козацькій, дитя поколисати хочеться: але ж ні жінки, ні дитинки, —