Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

посміхнувся пан єпископ і заговорив: — Тяжкий обов’язок, покладений ще гетьманом-визволителем. Приневолив тоді покійний гетьман, і ніхто не зніме з мене тої ряси до самої смерті! А ще тяжче стало тепер, коли наш мирославський полковник з двома сотнями шабель перекинувся до Однокрила.

— Бачив я вашого полковника серед гетьманців…

— …Коли на плечі мені, — провадив далі єпископ, — упало ще й отаманування в полку…

— Ти це вмієш, братику!

— Та ще й суд.

— Суди по совісті!..

— Ще й урядування в місті…

— Впораєшся.

— …Та й у всій Калиновій Долині…

— Кат не візьме тебе, Миколо!

— Отож і став я, Мамаю, — провадив далі архієрей, — став я тебе частенько згадувати…

— Навіщо я тобі?

— Став тебе дожидати…

— І діждався ж.

— Я, бач, думав: частенько ставав у пригоді сіромахам та нетягам наш Козак Мамай. Стане в пригоді й тепер: і Військові Запорозькому Низовому, і людові простому, і всій нашій матері Україні…

— Служу, як можу, — буркнув Мамай.

— Отож і судилось тобі, я думаю, полковникувати в Мирославі.

— Мені?! — зареготав Мамай.

— Тобі!.. Кажуть же люди, що немає в світі козака, відважнішого від Мамая.

— Не вір.

— Балакають люди, що нема в світі й козака, мудрішого над Мамая.

— Не вір, Миколо.

— Брешуть люди, що нема нікого за Мамая обережнішого?

— Оце правда!

— Кажуть люди, буцім немає й веселішого.

— А то ж навіщо: полковникові та бути веселим? — посміхнувся Козак Мамай.

— Краще вмерти в бою весело, ніж помирати сумно.

— Але навіщо ж помирати? — розсердився Мамай. — Навіщо помирати, ченче, коли світ наш такий гарний і веселий?! Навіщо ж помирати?

— Оце — мова козацька! То згода?.. Бути тобі, скажений собако, нашим полковником.

— Нема дурних.

— Чому ж то?

— Тому, що я собі — козак. Козак, та й тільки! А в полковники… та хай йому грець! Ще стародавні римляни казали: честолюбство — друг кривди… так здається?

— А якщо мирославська громада…

— Громада! Я — не вашого криласа.

— Коли громада скаже…

— Не встигне сказати! Тільки рота роззявить, а мене вже й нема: шукай вітра! — І Мамай аж підвівся з-за столу.

— Куди ж ти?

— Ще й питаєш! Тобі скортіло, бач, аби я свою волю проміняв на пернач полковника, а тепер…

— Мовчу, мовчу! — І владика важку руку поклав Козакові на плече. — Побалакаймо про діло.

— За тим я й поспішав до Мирослава, — і Мамай знову сів до столу, налив собі кухоль студеного молока і спитав: — Я чув, мирославці посилали гінців на Січ?

— Не раз.

— І марно! На Запорожжі все тепер кипить: дуки-срібляники, сливе вся старшина, сам добре знаєш, тягнуть за Однокрилом, щоб сісти нам на шию — замість протурених польських панів, а сіромахи з голодранцями… ці й поспішили б до вас на поміч, але що ж… без отаманів, без коней, без оружжя!? А покіль там запорожці сперечаються…

— Нам помочі — нема й нема!

Вони помовчали.

— Я чув також, — спитав Козак Мамай, — що ви вдавалися о поміч до царя?

— Респонсу ж від нього нема та й нема…

— Чого ж ви в царя просите? Якої потуги?

— Любо би сюди полків з десяток од Верейського князя, котрий з Москви до нас квапиться аж надто довго… Щоправда, в нас, ти вже й сам те бачив, множиться й своя сила, бо люди посунули з усіх усюд: і з-за Дніпра, і з-за Дністра, і від Карпат, аж навіть з Московщини…

— Люди, люди! А хліба маєте досить? А зброї та пороху? Навіть горілки в Мирославі, кажуть люди, доброму п’яндиголові на один-однісінький раз!

— Я вже приобіцяв нашому обозному: повішу ребром за гак, коли не посилкується, щоб у городі всього було задосить.

— Жени ти його пріч, оте пузате стерво!

— Ані способу: пана Купу мирославським обозним настановив іще наш гетьман-визволитель. А воля покійного…

— Ой гляди, владико!

— Що ти мені — «владико» та «владико»! А цей владика вже й занудився в рясі, братику. І нема ж, крім тебе, нікого в світі, кому я виклав би цей гріх: то мені лайнутись по-козацькому кортить, то рука занудиться без шаблі, то вчувається, же десь чайки на Чорнім морі по мені квилять, — просить свого та й просить козацька душа… Та хіба мало чого вона просить!

— Душа людини, — слушно зауважив Мамай, — завше просить того, що зась! Тобі, чернеча душе, багнеться на вольную волю, а ти лишаєшся дурним монахом. Мені ж ось інколи, душі козацькій, дитя поколисати хочеться: але ж ні жінки, ні дитинки, — і я стинаю голови врагам…

— І, козакуючи, також лишаєшся монахом?

— Як і належить запорожцеві. А ти ж ось тут, владико…

— Понесла мене нечиста сила вчора в бій, то ледве не втяло мені голову якесь шляхетське небожа, бо я ж, попуючи, й шаблюку тримать розучився! — І старий Мелхиседек погладив держака своєї шаблі, котра лежала на неструганім березовім ослоні, вкопанім під вишнями архієрейського садка.

— Руки сверблять? — хитрувато спитав Козак Мамай.

— Погерцюймо трішки, — байдужісінько кахикнувши, запросив єпископ. — Нум? Нум?

Довго й не думавши, обидва схопили шаблі, і, щоб рука не нудилась, в тіні вишенника знічев’я розпочався дружній герць, як те й бувало тоді між січовиками, герць до першої крові, хоч і траплялось частенько, коли перша кров у дружнім поєдинку бувала заразом і останньою, бо не раз і головами козарлюги накладали в лицарському захваті двобою, — та й сам отець Мелхиседек колись чимало приятелів ненароком одпровадив, бавлячись так, аж на той світ.

Забавка була-таки без жартів.

Аж іскри сіклися з шабель.

Аж іскри з очей.

Іскри з козацьких сердець.

Тільки Ложка скавулів збентежено, а куценький Зосима, втішено потираючи руки, забув про свою показну забарливість і роздрочено кивав та й кивав комусь, закликаючи полюбуватись, як дійшло зненацька до шабель поміж владикою та незваним посланцем Запорожжя, що його поява в городі Мирославі вже декому з панів сиділа в печінках.

Куценький ченчик сам до себе шепотів:

— Слава богу, посварилися! — і все кивав у дальній кінець саду, щоб звідти підійшов хтось ближче — подивитись, як свій свого рубає, — бо ж лицарі сіклись таки справді завзято.

Але той, кого ченчик Зосима так наполегливо кликав, здалеку поглянувши на побратимський герць, тільки вилаяв куцого, але стиха, щоб зловорожий монашок, не дай бог, не почув:

— Йолоп святенний! Підглядач гетьманський!

24

Лаявся пан Купа стиха, бо куценького ченчика побоювався не без причин.

Владолюбний пан обозний збирався нишком одурити не тільки чужих, а й своїх, хоч, правду сказати, своїх у пана Купи й не було, бо він міг уважати