Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

тобто студент духовної школи, означає в цій країні велику вченість, набагато більшу, ніж її може коли-небудь збагнути й досягти Мустафа… З «таліба» він перейшов на мусульманську ієрархію, за його словами, надзвичайно цікаву, бо іслам не знає священика в справжньому розумінні цього слова…

— Виходить, у них це влаштовано розумніше, — перебив його Ота. — Я не люблю їхніх преподобій.

— Ви не повинні казати цього при мені, — засміявся Мерсьє. — Я теж колись був священиком.

— Та невже? — здивувався Ота. — А чому…

— Тому, що так хотіли мої батьки, — відповів той байдуже. — Розумієте, вбога сільська родина…

— Даруйте, я хотів запитати, чому ви покинули цю місію.

— Бачите… — Мерсьє пересів ближче до Оти й трохи почервонів. — А втім, я скажу вам усю правду… Покинув, бо не годився для цього. З мене був поганий священик. Я хотів одружитись.

— У цьому немає нічого поганого.

Мерсьє знизав плечима, але нічого не сказав.

— І ви одружилися?

— Ні, — відповів Мерсьє. Видно було, що ця сповідь йому неприємна. І все-таки за хвилину він провадив далі: — Я не одружився, Базілю. Переставши бути священиком, я перестав подобатися й тій молодій дамі. Жіноче серце — то вічна загадка.

Ота погодився, що це справді так, і розмова урвалася. Вони мовчки пили м'ятний чай.

— Однак поганим священиком ви напевно не були, — зауважив Ота, прощаючись.

Мерсьє похитав головою — мовляв, він це знає краще за Оту.

Вечір видався Оті сумним, мабуть, через того бідолаху Мерсьє, що так жорстоко прорахувався — ні дружини, ні сутани, яка йому явно личила б більше, ніж цей люстриновий піджак. Це без сумніву був винятково лагідний священик, що розуміє людей і любить їх. І саме він… Хоча Мерсьє і тут на своєму місці й може багато що зробити для людей.

На другий день Ота зустрівся в ель-Бадірі з паном Лукасом, який був у веселому настрої й жартома запитав його:

— Ну що, Базілю, ви ще не передумали?

— Ні, мосьє.

— Шкода, — грайливо мовив пан Лукас. — Справді, дуже шкода. Ваш килимок скоро буде готовий, і я думав, що разом з ним пошлю до вас і майстриню.

— Яку майстриню?

— Ту, що його виткала.

— О ні, в цьому немає потреби…

— Чому? Адже хтось повинен вам його вручити.

— Я зміг би забрати його й сам.

— Такий варіант теж можливий. — Лукас звів брови, неначе це для нього було хтозна-яке відкриття. — Гаразд, приїжджайте через кілька днів. А як ваша машина?

Ота розповів йому про знахідку в Ісметовій кімнаті, й, почувши про це, пан Лукас реготав майже так само невтримно, як Віда, той сивоголовий ветеран із Бужада. Потім Ота сказав, що машина хоч і працює, але погано. Машина призначена для пресування таблеток із сипкої маси, а не з липкої каші, яку Сі Омар намагається туди запхати. Дивна річ: Сі Омар наказав для проби засипати в машину коричневий порошок, який під тиском перетворюється на липку, напівтверду масу й прилипає до матриць. Сі Омар запевняв, що це медикамент із камфорою і що він має бути в таблетках, хоча розум підказує, що його треба не штампувати, а спершу гарно вимісити й тільки потім нарізати.

— Гм, гм, — кивав головою пан Лукас із прихованим інтересом, — це цікаво. Тільки я, любий Базілю, розуміюся на цьому ще менше, ніж Сі Омар. Та ви, бачу, впораєтесь, я ладен на що завгодно побитись об заклад. Приїжджайте до мене якнайшвидше. Килимок на вас уже чекає, і я почастую вас чудовими сигарами!

— Гаразд, гаразд, — сказав Ота.

Повернувшись додому, він застав Мустафу на подвір'ї — той заглядав у мотор, тримаючи в руці розгорнену книжку.

— Ну що, талібе? Щось не виходить?

— Ні, пане, я тільки дивлюся, чи ці картинки схожі на мотор.

— О Мустафо, о талібе! — вигукнув Ота. — Аллах засвітив свічки в твоїй голові, і колись із тебе й справді буде чоловік, який уміє лагодити автомобілі!

— Іншаллах, — поважно мовив Мустафа. Він хотів бути чоловіком, який уміє лагодити автомобілі, проте не хотів розгнівати й аллаха.

Дивні люди ці араби… Хтозна, може, колись вони самі збудують машину, велику, як мечеть, і гарну, як мечеть. В одному Ота не сумнівався: якщо збудують, то вона буде гарна. Якщо, звичайно, збудують… Зрештою, чому б ні? Треба тільки, щоб із ними хтось трохи попрацював і знайшов правильний шлях до них, ту струнку, якої треба торкнутись. А головне, той «хтось» не повинен бути настільки дурним, щоб думати, ніби вони телепні. Вони не телепні. Якраз навпаки.

Вночі, коли Ота читав, до нього прийшла Віветта — спомин про неї, тільки її образ, але такий живий, що він був певен: Віветта тут і підіймає руки, немов хоче впіймати метелика. Такою він бачив її востаннє. Ота заплющив очі, проте Віветта не щезала, але й не ворухнулася, не підступила й на крок. Вона стояла перед ним, піднявши в повітря руки. Оті раптом захотілося, щоб Віветта схопила його, свого Оту. Захотілося, щоб дівчина була поруч і він міг торкнутися її кіс… «Жодна дівчина в світі не має таких кіс, як Віветта, й не кохає мспе так, як Віветта…» — подумав він і незабаром заснув, проте й у сні бачив, як Віветта ганяється за метеликом.

Уранці на нього грубо накинувся Сі Омар.

— Базілю! — загорлав він. — Таблетки все ще прилипають до матриць!.. Та й як їм не прилипати! Ви пробували штампувати з охолодженням?.. Так, я маю на увазі охолодженням матриць і маси. До цього ви могли б додуматися самі.

— Не міг, Сі Омаре, — сказав Ота. — Я механік, а не морозивник.

— А ви все-таки спробуйте!

— Гаразд, Сі Омаре.

Великих надій на це Ота не покладав. Однак — піймав не піймав, а погнатися можна. Питання, звісно, полягало тільки в тому, як охолодити матриці й масу, коли надворі в тіні тридцять п'ять, а в приміщенні на градус більше. Насамперед Ота підвів струмінь води й почав поливати нею матриці. Рішення це було досить примітивне, але маса й справді краще тужавіла і не так прилипала до матриць. Виходить, Сі Омара справді осяяв святий дух.

Однак треба було охолоджувати більше. Тоді Ота виготував двостінну посудину, прикріпив її під матрицею, наповнив кубиками льоду з холодильника Сі Омара й між її стінками пропустив струмінь води, щоб лід не так швидко танув. На світі одразу поменшало на одну проблему: з машини почали сипатись коричнево-зелені таблетки, тугі, мов віск, і схожі на шашки, якими Ота грав колись із пані Кліке.