Читати книгу - "Коли сонце було богом"

він ставав земним представником бога, і всі люди набожно поклонялися йому. Протягом усього підготовчого періоду юнака запрошували на гулянки в аристократичні доми, він жив у розкоші та безперервних розвагах. На останній місяць обранцеві бога давали чотирьох дівчат, які ставали його дружинами.

Лежали на ньому й деякі обов’язки, що йшли з легенди про бога Тескатліпока. Існувало повір’я, що цей божок бродив ночами й викрадав людей, тягнучи їх на той світ. Щоб піддобритися до нього, ацтеки ставили понад дорогами кам’яні лави, на яких стомлений мандрівками бог міг би відпочивати. Юнак, обраний на жертву, за прикладом бога, мусив виходити ночами на роздоріжжя і час від часу сідати на придорожні лави. Звичайно його супроводив великий почет із золотої молоді — можливо, для того, щоб приречений не втік.

У день свята юнака в паланкіні несли до храму, і тут жерці вбивали його. Тіло скидали по східцях з піраміди, а потім його, як і інші жертви, споживала ацтецька аристократія.

Богині хліборобства офірували молоду дівчину. Розмальована червоною і жовтою фарбою (це мало символізувати кукурудзу), вона мусила виконати посеред храму вишукані ритуальні танці, а потім гинула на жертовному олтарі.

В релігії ацтеків був навіть особливий покровитель людських жертв — бог Хіпе. На честь його жерці живцем здирали з юнаків шкіру, яку потім натягували на себе й носили протягом двадцяти днів. Навіть сам король надівав на себе шкіру з рук і ніг цих юнаків.

Вершиною дикості був ритуал, зв’язаний з культом бога вогню. На піраміді, в храмі цього бога, жерці запалювали велике багаття, потім роздягали наголо воєнних бранців і зв’язаних кидали у вогонь. Не чекаючи, поки ті сконають, витягували їх гаками, брали собі на спину і так виконували навколо багаття ритуальний танець. А тоді вже дорізували нещасних на жертовному камені.

Релігія ацтеків не щадила навіть дітей. В часи посухи жерці вбивали хлопчиків і дівчаток, щоб цим умилостивити бога дощу. Немовлят, яких купували у злидарів, одягали в святкове вбрання, прикрашали квітами і в колисках несли до храму. Закінчивши ритуальні обряди, їх убивали ножами.

Як тільки з’являлися перші паростки кукурудзи, дітей починали умертвляти інакше: їм відрізували голови, а тіла, заховавши в гірських печерах, зберігали як реліквії. Коли ж дозрівала кукурудза, жерці купували четверо дітей п’яти-шести років і замикали їх у льохах на голодну смерть.

Особливим звичаєм була безкровна битва, яку щороку на умовному місці вели між собою ацтеки й тлашкаланці. Воїни не мали зброї, вони боролися один з одним як важкоатлети, намагаючись узяти противника в полон. Бранців одвозили потім у клітках до своїх храмів на криваву жертву.

Інший обряд дуже скидався на римські бої гладіаторів. Полоненого прив’язували на довгому посторонку до важкого каменя й давали йому щит і палицю — такі маленькі, що' ними важко було щось зробити. До бою з ним ставав нормально озброєний воїн-ацтек. Прив’язаний і майже беззахисний бранець не мав ніякої надії перемогти в цьому бою, зате коли йому все-таки щастило подолати одного за одним шістьох противників, а самому вийти без жодної подряпини, то він здобував волю.

Такий незвичайний випадок трапився з одним уславленим своєю нелюдською силою тлашкаланським королем, якого ацтеки захопили в полон. Перемігши по черзі шістьох противників, він здобув право на волю, а проте захотів обрати смерть, бо, за індіанськими повір’ями, воїни, переможені в такому герці, потрапляли до особливого раю.

Точно невідомо, скільки людських жертв гинуло щороку в країні ацтеків. На думку вчених, 20–30 тисяч. Може, це число й завелике, проте немає сумніву, що жертв було дуже багато. Одним з доказів цього є своєрідні склади з десятками тисяч людських черепів, знайдені в усіх ацтецьких містах, і зокрема будинок у Теночтітлані (про нього ми вже згадували), де Берналь Діас нарахував 136 тисяч черепів.

Здобувати офіри для ненажерливих богів — то була в ацтеків важлива державна справа. Спеціальна група воїнів займалася тільки тим, що хапала бранців і доправляла їх храмам. Не одну війну ацтеки починали, щоб захопити полонених на офіру богам. Від того, скільки бранців було на рахунку воїна, залежала і його честь, і підвищення в ранзі. Отож у бою воїни намагалися не вбивати чи ранити противників, а брати їх у полон. Цей дивний звичай, напевно, пояснює, чому серед конквістадорів було дуже мало забитих і поранених. Якось Монтесуму запитали, чого він терпів, у сусідстві незалежну державу тлашкаланців, і той, не задумуючись, відповів: «Щоб вона постачала нам людей на офіру богам».

1479 року мало відбутися урочисте освячення кам’яної плити, на якій вирізьблено календар ацтеків. Це був той відомий «Камінь сонця», який зазнав потім дивовижної долі й кінець кінцем опинився в Національному музеї в Мехіко. Король Ахаусатл скликав раду своїх союзників-королів та воєначальників, щоб обміркувати, на кого піти війною, аби здобути полонених. Постановили вирушити проти племені тлашкаланців. Але війська ацтеків та їхніх союзників зазнали ганебної поразки й повернули з порожніми руками.

Радились, радились, і битву почали між собою самі союзники. Ацтеки захопили сімсот полонених, а їхні «противники» — чотириста. А тому що освячення каменя було справа спільна, то на офіри віддали і тих і тих. Спійманих воїнів поставили в ряд біля «Каменя сонця», потім король, жерці й можновладці забивали їх кинджалами. Жоден не лишився живий.

Під час урочистого освячення храму бога війни в Теночтітлані, яке відбулося 1486 року, забито буцімто двадцять тисяч воїнів, а Монтесума, щоб залишити пам’ять про свою коронацію, послав на смерть дванадцять тисяч воїнів. Неважко собі уявити, яка ненависть і який терор панували серед індіанських племен Мексіки в той час, коли туди прибули іспанці.

Історичні факти говорять про те, що масові людські офіри ацтеки почали приносити лише на початку XIV століття, тобто в період, коли племінна община вже розпалась і в державі виникла керівна верхівка воїнів на чолі з королем. Вони й використали стародавній ритуал з епохи дикості, щоб боронити здобуті пільги й привласнене народне добро.

Той, хто насмілювався здіймати голос проти привілеїв воїнам, кінчав своє життя на жертовному камені бога війни. Вже сам вигляд жерців міг відбити в людей будь-яке бажання опиратися. Одягнені й розмальовані в чорне або пурпурове, з довгими пасмами волосся, зліпленого загуслою кров’ю, вони скидалися на лютих демонів, позбавлених людських почуттів.

З повідомлень конквістадорів ми знаємо, що в релігійних святах у Чолулі й Теночтітлані брали участь переважно члени аристократичних родів і що населення ставилося до збезчещення богів та їхніх храмів досить байдуже. Отже,