Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

Солдат постояв, подивився на це.

- Я шукаю командира Ґа, - сказав він. Здається, йому не дуже хотілося вірити, що один із цих чоловіків за столом - славетний командир Ґа.

- Я - командир Ґа!

Надворі їм почувся звук лебідки.

- Це вам, - солдат вручив Ґа конверт. Там лежали ключ від машини й запрошення на державний бенкет, на якому хтось написав від руки: «Чи будете ласкаві завітати до нас?»

Надворі з кузова «ворона» вивантажували класичний «мустанг» блакитного кольору. Машину за допомогою лебідки звозили по двох металевих пандусах. «Мустанг» був точно таким, як оті класичні машини, які він бачив у Техасі. Він підійшов до машини, провів по її крилі рукою - у ньому були непомітні для ока, але відчутні на дотик сліди ручного кування. Бампер був не хромований, а посріблений, габаритні вогні - з червоного гутного скла. Ґа сунув голову під машину: там виявилася ціла сітка імпровізованих тримачів і поперечин, зварених вручну, якими корпус приєднувався до двигуна від «мерседеса» і рами від «лади».

Товариш Бук теж підійшов до машини. Він був явно в пречудовому настрої - полегшеному й піднесеному.

- Головне тут ось що, - пояснив він. - Нам ті персики не знадобилися, чуло моє серце. Але таке тренування, така хибна тривога - це дітям на користь. Головне - практика.

- Ми що, просто тренувалися? - не зрозумів Ґа.

Бук просто посміхнувся й простягнув Ґа іншу банку персиків, невідкриту.

- Це вам на чорний день, - сказав Бук. - Я допоміг закрити 49-й завод із консервування фруктів, перш ніж його спалили, і я прихопив ящик з останньої партії собі.

Бук був такий вражений, що похитав головою:

- Схоже тебе, друже, жодне лихо не торкнеться! Тобі вдалося таке, чого я зроду-віку не бачив, і я знав, що все буде добре. Просто знав і все.

Ґа стояв із червоними очима, запорошений.

- Що вдалося? - спитав він.

Товариш Бук показав на машину, будинок:

- Оце все. Те, що ти робиш.

- А що я роблю?

- У нього й назви нема, - відповів Бук. - А нема, бо ніхто ще такого не робив!

До кінця дня Сан Мун зачинилася з дітьми в спальні, і там запала така тиша, яка настає лише зі сном. Навіть вечірні новини з гучномовця не розбудили їх. Унизу в тунелі сидів лише командир Ґа з собакою, від якого сильно тхнуло цибулею, котру він отримував за кожен виконаний трюк.

Нарешті, коли іржаво-руде, воскове сонце кинуло відблиски на поверхню ріки, вони вийшли. Сан Мун вбралася в офіційний чосон-от платинового кольору, настільки вишуканий, що його шовк на мить спалахував розкришеними діамантами, а потім пригасав і темнів, наче сажа. Його високий поясок оздоблювали дрібні перли. Поки вона готувала чай, діти всілися на підвищенні й заграли. Почала мелодію дівчинка на своєму каяґемі, вочевидь, такому давньому, що ще пам’ятав руки придворних музикантів. Вигнувши зап’ястя, вона перебирала струни на лад давнього санджо. Хлопчик старанно підігравав на теґемі. Йому ще бракувало дихання грати на цій вибагливій флейті, а пальчики були затонкі, щоб затуляти отвори на найвищих нотах, і він натомість їх виспівував.

Сан Мун опустилася на коліна перед командиром Ґа й розпочала японську чайну церемонію. Виймаючи чай із вільшаної коробочки та заварюючи його в бронзовій чаші, вона говорила:

- Оці речі, - вона вказала на тацю, чашки, мішалку, черпачок, - хай вони не вводять тебе в оману. Вони не справжні. Це реквізит до мого останнього фільму «Жінка для втіхи»[41]. На жаль, його прем’єра так і не відбулася.

Вона заварювала чай, так щоб він обертався в бамбуковій чаші за годинниковою стрілкою.

- У фільмі я готую вечірній чай для японських офіцерів, які решту вечора будуть займатися мною.

Він спитав:

- То я зараз у ролі окупанта?

Вона повільно покрутила чашу в руках, чекаючи, поки чай правильно настоїться. Перш ніж передати йому чашку, вона один раз дихнула на чай, сколихнувши його поверхню. Поділ чосон-ота лежав навколо неї сяючим колом. Вона вручила Ґа чашку й уклонилася до дерев’яної підлоги, показавши весь обрис тіла.

Прилігши щокою на дошки, вона промовила:

- Ну це ж тільки фільм…

Поки Сан Мун шукала його найкращу форму, Ґа пив чай і слухав музику. У бічних променях здавалося, що в західні вікна видно все аж до самого Нампхо і Корейської затоки. Пісня була чиста й вишукана, і навіть те, що діти інколи збивалися з нот, тільки оживлювало музику, робило її несподіваною. Сан Мун одягла його, а потім, стоячи перед ним, приколола на груди всі відповідні медалі.

- Оця, - пояснювала вона, - від самого Великого Керівника.

- А за що?

Вона знизала плечима.

- Причепи її зверху, - сказав він.

Вона звела догори брови - яке мудре рішення! - і зробила, як він сказав.

- А оцю вручив генерал Ґук за хоробрі вчинки, не уточнюючи які.

Від її уваги й краси він навіть розгубився. Забув, хто він і в якій ситуації перебуває.

- Ти гадаєш, - спитав він, - що я хоробрий і не потребую уточнень?

Вона застібнула йому нагрудну кишеню й поправила краватку.

- Не знаю, - сказала вона, - друг ти моєму чоловікові чи ворог. Але ти мужчина й повинен пообіцяти мені захищати моїх дітей. Те, що сталося сьогодні, - такого ніколи більше не повинно бути.

Він показав на велику медаль, яку вона йому не причепила. То була рубінова зірка на тлі полум’я Чучхе.

- А що це? - спитав.

- Будь ласка, - сказала вона. - Просто пообіцяй мені.

Він кивнув і не відвів від неї очей.

- Це медаль за перемогу над Кімурою в Японії, - пояснила вона, - хоча насправді за те, що ти після цього не дезертирував. Ця медаль - просто частина комплексу.

- Якого комплексу?

- Оцей будинок, - пояснила вона, - твоя посада, інше всяке…

- Дезертирував? Хто б міг залишити тебе?

- Гарне питання, - відказала Сан Мун. - Але в той час моя рука ще не належала командирові Ґа.

- Я переміг Кімуру, еге? То почепи мені її!

- Ні, - сказала вона.

Ґа кивнув, довіряючи її думці.

- Пістолет мені треба? - спитав він.

Вона похитала головою.

Перед виходом вони зупинилися подивитися на золотий пояс, підсвічений за склом. Він був розташований так, щоб гість, заходячи в дім, передусім помічав його.

- Мій чоловік… - почала Сан Мун, але не доказала.

Її настрій осяяв салон автомобіля. Сонце сідало,