Читати книгу - "Егоїстичний ген"

було тепер однозначно поганою стратегією, оскільки відволікання гравців від оборони означало ризик програти — і таки вибути. Обидва суперники стали грати за збереження нічиї. Наведу слова того самого коментатора: «Вболівальники, які ще декілька секунд назад були запеклими ворогами, допоки Дон Гілліс не забив на вісімдесятій хвилині за „Брістоль“, зрівнявши рахунок, раптом об’єднались у спільному святкуванні. Арбітр Рон Чалліс безпорадно спостерігав, як гравці просто катали собі м’яча, майже не намагаючись відібрати його один в одного». Те, що до того було грою з нульовою сумою, раптом через коротку новину з навколишнього світу перетворилося на гру з ненульовою сумою. Вдаючися до термінів з нашого попереднього розгляду, у грі неначе якимось магічним чином з’явився зовнішній «банкір», що дозволило обом командам отримати вигоду від одного й того ж самого результату — нічиї.

Зазвичай, такі видовищні види спорту, як футбол, є іграми з нульовою сумою з однієї вагомої причини. Для глядачів більш захопливо спостерігати за гравцями, що відчайдушно борються один проти одного, ніж за тими, які по-дружньому співпрацюють. Але реальне життя, як людей, так і тварин та рослин, налаштоване не на те, щоб тішити глядачів. Багато ситуацій у реальному житті, власне кажучи, еквівалентні іграм з ненульовою сумою. Природа часто бере на себе роль «банкіра», а тому індивідам може бути вигідний успіх одне одного. Їм немає потреби брати гору над суперниками, аби отримати вигоду самим. Не заперечуючи фундаментальних законів егоїстичного гена, ми бачимо, як співпраця та взаємне сприяння здатні процвітати навіть у світі, егоїстичному за своєю суттю. Ми бачимо, як, в аксельродівському значенні цього терміна, чемні хлопці здатні фінішувати першими.

Але ніщо з цього не діє, якщо гра не є повторюваною. Гравці повинні знати (або здогадуватися), що поточна гра — не остання між ними. «Тінь майбутнього» з нав’язливої фрази Аксельрода має бути довгою. Але наскільки довгою вона має бути? Вона не може бути нескінченно довгою. З теоретичного погляду тривалість гри не має значення; важливо лише те, що жоден гравець не має знати, коли ця гра закінчиться. Уявімо, що ми з вами граємо одне проти одного, а також уявімо, що ми обидва знаємо, що точна кількість раундів у цій грі дорівнює 100. В цьому разі ми обоє розуміємо, що 100-й раунд як останній буде еквівалентним простій разовій грі в дилему в’язня. Тому єдиною раціональною стратегією для будь-кого з нас на гру під час 100-го раунду буде ЗРАДИТИ, і кожен із нас може припустити, що інший гравець також так постановить і твердо вирішить зрадити в останньому раунді. Таким чином, останній раунд можна скинути з рахунку як передбачуваний. Але тепер еквівалентним разовій грі стає 99-й раунд, і єдиним раціональним вибором для кожного гравця на цю останню, але єдину гру, буде також ЗРАДИТИ. 98-й раунд скидається з тих самих міркувань і так далі. Якщо два беззаперечно раціональних гравці, кожен із яких припускає, що інший також є беззаперечно раціональним, чітко знають, скільки раундів триватиме гра, їм обом доведеться тільки зраджувати. З цієї причини, коли теоретики ігор говорять про повторювану або ітеровану дилему в’язня, вони завжди мають на увазі, що момент завершення гри непередбачуваний або відомий лише банкіру.

Навіть якщо точна кількість раундів гри невідома напевно, в реальному житті нерідко трапляються статистичні здогадки про те, скільки ще теоретично триватиме гра. Така оцінка може стати важливою частиною стратегії. Якщо я зафіксую, що банкір неспокійно совається на стільці та поглядає на годинник, то цілком можу припустити, що гра поступово добігає кінця, а тому відчую спокусу зради. Якщо ж я запідозрю, що ви теж помітили совання банкіра, то можу злякатися, що ви теж зараз думаєте про зраду. Тоді я, мабуть, поспішатиму зрадити першим. Надто тому, що мене непокоїть, що ви боїтеся, що я…

Проста математична різниця між разовою та повторюваною грою в дилему в’язня є надто простою. Можна сподіватися, що кожен гравець поводитиметься так, немов він отримує постійно оновлювану оцінку потенційної тривалості гри. Чим вища його оцінка, тим більше він гратиме згідно з математичними очікуваннями для справжньої повторюваної гри. Інакше кажучи, тим чемнішим, вибачливішим та менш заздрісним він буде. Чим нижча його оцінка тривалості гри, тим більше він буде схильний грати згідно з математичними очікуваннями для разової гри: тим підступнішим та менш вибачливим він буде.

Аксельрод дуже яскраво змальовує важливість тіні майбутнього на прикладі дивовижного явища, що виникло під час Першої світової війни, так званої системи «живи сам і дай жити іншим». Джерелом, на яке він посилається, є дослідження історика та соціолога Тоні Ешворта. Добре відомо, що на Різдво 1914 року британські та німецькі війська ненадовго побратались, спілкуючись та випиваючи разом на нічийній землі. Менш відомим, але на мою думку, більш цікавим, є той факт, що неофіційні та негласні пакти про ненапад (система «живи сам і не заважай жити іншим») виникали будь-де уздовж всієї лінії фронту як мінімум протягом двох років, починаючи з 1914-го. Подейкують, що один старший офіцер британської армії, інспектуючи окопи, був вражений, побачивши німецьких солдат, які спокійно розгулювали на відстані пострілу з гвинтівки за межами їхньої лінії оборони. «Наші люди не звертали на них жодної уваги. Я вирішив позбутися цього, коли ми візьмемо гору; бо дозволяти таке не можна. Ці люди, вочевидь, не розуміли, що йде війна. Обидві сторони, здається, покладалися на стратегію живи сам і не заважай жити іншим».

Теорія ігор та дилема в’язня тоді ще не були вигадані, але, оглядаючися назад, можна доволі виразно спостерегти, що саме відбувалось. Аксельрод пропонує нам захоплюючий аналіз змальованих подій. В окопній війні тих часів тінь майбутнього для кожного взводу була довгою. Тобто, кожна група британських солдатів, сидячи у своїх окопах, могла протягом багатьох місяців бачити лише одну і ту саму групу німців. Більш того, звичайні солдати ніколи не знали, коли надійде наказ змінити позиції, і чи станеться це взагалі; армійські накази, зазвичай, непередбачувані, дивні та незбагненні для тих, хто їх отримує. Тінь майбутнього була достатньо довгою і невизначеною, аби сприяти розвиткові співпраці за типом «око за око». За умови, звичайно, що ситуація була еквівалентна грі в дилему в’язня.

Пам’ятайте, що у справжній дилемі в’язня виграші мають дотримуватися конкретної послідовності ранжування. Обидві сторони повинні вважати взаємну співпрацю (CC) кращою за взаємну зраду. Ще кращою має бути зрада, коли інша сторона співпрацює (ЗС), якщо ви можете застосувати її безкарно. Найгіршою за все має бути співпраця, коли інша сторона вдається до зради (СЗ). Генеральному штабові більше до душі саме взаємна зрада (ЗЗ). Там хотіли бачити, як їхні хлопці, пекучі,