Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Поряд із неврологічними темами я сміливо досліджував і чимало таких, що не пов’язані з неврологією, і зрештою до книги було додано понад шістдесят сторінок кінцевих приміток, більшість із яких становлять маленькі нариси з ботаніки, математики чи історії. Тож «Острів» відрізнявся від інших книг — ця праця ліричніша й особистісна. Певною мірою вона й зараз лишається моєю улюбленою книгою.
Початком нових пригод і подорожей Мікронезією й десь-інде став для мене 1993 рік. Також я вирушив і в іншу, ментальну, подорож у часі, пригадуючи й наново переживаючи у думках деякі захоплення своїх ранніх літ.
Якось Боб Сільверс запитав мене, чи не хотів би я написати рецензію на нову біографію Гемфрі Деві. Я був у захваті, оскільки з дитинства Деві мій кумир: я обожнював читати про його хімічні експерименти початку ХІХ століття й відтворювати їх у своїй невеличкій лабораторії. Я знову поринув в історію хімії й познайомився з хіміком Роалдом Гоффманом.
За кілька років Роалд, знаючи про моє дитяче захоплення хімією, надіслав пакунок — великий плакат із періодичною таблицею з фотографіями кожного елемента, довідник із хімії і невеликий шматок дуже щільного сіруватого металу, в якому я миттю розпізнав вольфрам. Як Роалд, безсумнівно, і припускав, це безперервно збурювало спогади про мого дядька, чия фабрика виробляла вольфрамові злитки й виготовляла лампи з вольфрамовими нитками розжарювання. Цей шматок вольфраму був моєю «мадленкою».[304]
Я почав писати про своє дитинство в Англії до початку Другої світової війни, про заслання до садистського пансіону під час війни й здобуття стійкості у своєму захопленні числами, а пізніше — елементами й красою рівнянь, якими можна описати будь-яку хімічну реакцію. Для мене це був новий різновид книги — поєднання спогадів зі своєрідною історією хімії. До кінця 1999 року я написав чимало сотень тисяч слів, але відчував, що книга не зовсім збирається докупи.
* * *
Раніше я захоплювався журналами ХІХ століття з природничої історії — в них усіх поєднувалося особисте з науковим — особливо «Маляйський архіпелаг» Воллеса, «Натураліст на річці Амазон» Бейтса й «Записки ботаніка» Спруса, а також праця, що надихнула їх усіх (а також Дарвіна) — «Особисте оповідання» Александра фон Гумбольдта. Мені приємно було думати, що стежки Воллеса, Бейтса і Спруса перетиналися, вони випереджали один одного на тих самих ділянках Амазонки під час тих самих місяців 1849 року, і думали про те, що всі вони були добрими друзями. (Упродовж всього життя вони продовжували листування, а Воллес після Спрусової смерті мав опублікувати його «Нотатки»).
У певному сенсі вони всі були аматорами: самостійно вивчилися, мали власну мотивацію, не були у складі організацій, і часом мені здавалося, що вони живуть у погідному світі, свого роду Едемі, ще не розбурханому неспокоєм, не стривоженому майже вбивчим суперництвом, яким невдовзі позначиться світ, що все більше розвивається (подібні суперництва так яскраво зображені в оповіданні Герберта Веллса «Метелик»).
Ця мила, незатьмарена допрофесійна атмосфера, у якій панує радше відчуття пригоди й дива, аніж егоїзм і прагнення першості й слави, як мені здається, і досі зберігається десь-інде, у певних природних історичних товариствах, непомітне, проте важливе існування яких практично невідоме загалу. Одним із них є Американське птеридологічне товариство, яке щомісяця влаштовує збори й час від часу польові поїздки — різного роду «полювання на папороть».
У січні 2000 року, все ще розмірковуючи над тим, як завершити книгу «Дядько Вольфрам», я разом із ще двадцятьма членами птеридологічного товариства поїхали до Оахаки, де було представлено понад сім сотень різновидів папороті. Я не планував вести докладний щоденник, проте це було таке відчуття пригоди, таке розмаїття досвіду, що майже безперервно писав упродовж усієї десятиденної поїздки.[305]
Ступор щодо «Дядька Вольфрама» раптово зник посеред Оахаки, коли на міській площі я сів на маршрутний автобус, щоб їхати до готелю. Навпроти мене сидів чоловік, який курив сигару, і його дружина — вони спілкувалися швейцарським діалектом німецької мови. Поєднання цього автобуса й цієї мови раптово повернуло мене в 1946 рік, і я написав у «Щоденнику Оахаки»:
Війна щойно скінчилася, і батьки вирішили відвідати єдину «незіпсовану» європейську країну — Швейцарію. У «Швайцергофа» у Люцерні був великий, тихий електричний брогам, що безшумно і прекрасно їздив, відколи його виготовили сорок років тому. Раптом мене огортають напівприємні-напівболючі спогади про мене тринадцятирічного на порозі юності. Свіжість і гострота усіх тодішніх сприйняттів. І батьки — молоді, енергійні — їм усього по п’ятдесят.
Коли я повернувся до Нью-Йорка, мене ще навідували спогади про дитинство, і під час продовження роботи над «Дядьком Вольфрамом», особисте, здавалося, вплітається поміж історичним і хімічним — тож цей книжковий гібрид утворився з двох дуже різних історій і голосів, якось переплутаних між собою.
Дехто поділяв мою глибоку любов до природничої історії та історії науки, і такою людиною був Стівен Джей Ґулд.[306]
Я прочитав його «Онтогенез і філогенез» і чимало щомісячних статей у журналі «Нейчрл хісторі». Особливо мені припала до душі книга 1989 року «Дивовижне життя», яка сповнювала відчуттям цілковитої випадковості — доброго чи лихого — того, що може випасти на долю будь-якого виду тварин чи рослин, і величезної ролі, що в еволюції грає випадок. Він писав, що якби ми мали змогу «перезапустити» еволюцію, вона без жодного сумніву щоразу йшла б абсолютно іншим шляхом. Homo sapiens — результат конкретного поєднання обставин, що зрештою і породили нас. Він назвав це «щасливою випадковістю».
Мене так захопило Ґулдове бачення еволюції, що коли в одній англійській газеті запитали, яка книга справила на мене найбільше враження у 1990 році, я обрав «Дивовижне життя», його живе, яскраве відтворення надзвичайного спектру форм життя, що виникли під час «кембрійського вибуху» понад 500 мільйонів років тому (вони прекрасно збереглися у Берджес-Шейлі у Канадських скелястих горах), і скільки з них не витримали суперництва, не вистояли перед катастрофами чи просто лихою долею.
Стів прочитав цей крихітний відгук і надіслав мені примірник книги з розгорнутим дарчим написом, у якому окреслив її як «геологічну інтерпретацію» своєрідної випадковості, неусувної непередбачуваності, яку я змалював на прикладі своїх пацієнтів-постенцефалітиків. Я подякував йому, на що він відповів листом, який випромінював його особливу енергію, багатство почуттів і стилю. Починався лист так:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрімголов. Історія одного життя», після закриття браузера.