Читати книгу - "Санаторійна зона"

– по дорозі – фуркали люкси. У церкві дзвонили до вечірні, і дзвін цей тривожив душу кожного обивателя. Обиватель, очевидно, думав про воскресіння Христа, але Іван Іванович про це зовсім не думав і нарочито думав про антирелігійну пропаганду. Інша справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О, тоді мій герой теж відчув би якусь тривогу на душі (власне, не на душі – пробачте за цей безпардонний ідеалізм! – а якось більш моністично). Але думав би Іван Іванович не про якусь там первісну християнську комуну, а саме про матеріалістичну діалектику. Це зовсім не значить, що він хоче вульгарно прищепити дарвінізм до соціології, – Боже борони! Інакше він не йшов би зараз на зібрання комосередку, так би мовити, per pedes Apostolorum,[67] а найняв би візника й поїхав візником, – це значить, що Іван Іванович (із слів Семена Яковича) завжди був, єсть і буде зразковим будівничим радянської держави.

По дорозі до моїх героїв підійшов Методій Кирилович, і скоро вони входили в залу засідань комосередку.

IV

Зала засідань комосередку, а також і про те, як проходили збори

Це – досить-таки симпатично декорована кімната. Кожний її закуток нагадує глядачам, що він не просто закуток, а головним чином «червоний куточок». Тут висять на стіні мало не всі вожді революції.

Крім вождів, тут багато різних революційних плакатів з різними текстами – профсоюзного, комсомольського та іншого походження. Тексти страшенно цікаві, художньо витримані (художня простота!) і такі переконуючі, що погляд ніколи на них довго не затримується: одразу все ясно й зрозуміло. На правій стіні в ореолі «монументального реалізму» висить місцева стінгазета. Це надзвичайно цікава газета. Тут вам і оригінальні відділи, як-от: «маленькі дефекти великої машини», тут вам і їдкі сатири на місцеве начальство, як-от: «шашні бувшої кандидатки в комсомол машиністки Попадько».

…Іван Іванович сів на першому стільці у першому ряду. Поруч нього сіла Марфа Галактіонівна, а далі Методій Кирилович.

Було тихо. Тільки зрідка прокидалось то тут, то там стримане шепотіння. Раз у раз рипали двері, і зала потроху залюднялась. За вікном настирливо дзвонили до вечірні, і смішно було, що десь там, у церкві, люди стоять тепер перед лампадками і думають про ідеалістичні катакомби перших християнських мучеників, а тут ніяких лампад нема, світить цілком матеріалістична електрика і люди думають без всякої ідеалістичної беліберди.

– Ти пам’ятаєш, яку поставлено сьогодні доповідь? – спитав тихим голосом Іван Іванович і подивився на Марфу Галактіонівну.

– Хіба ти забув? – сказала товаришка Галакта. – Та сьогодні ж доповідь про останню вилазку проти самокритики.

– О! – сказав Іван Іванович і підняв свій ніжно-білий вказательний палець.

І він мав рацію саме так підняти палець. Це значило, що мій герой сьогодні буде уважно ловити кожне слово і ні разу не задрімає тією безм’ятежною дрімою, коли певний, що можна спокійно трохи поспати, бо, по-перше, в потрібний момент (коли голосують одноголосно) Марфа Галактіонівна легенько штовхне його під бік, і, по-друге, Іван Іванович певний був, що його комосередок «ніколи не зрадить інтересів пролетаріату».

– Інтересно послухати! – сказав мій герой і подивився на Методія Кириловича.

– Надзвичайно інтересно! – сказав Методій Кирилович і, підсунувшись ближче до свого друга, промовив таємничим голосом: – У нас… теж єсть!..

– Що єсть? – не зрозумів Іван Іванович.

Методій Кирилович подивився бистрими очима по сторонах – праворуч, ліворуч, назад – і, нарешті, прошепотів чітко і рішуче:

– Дискусійщик! Ви розумієте? Справжній дискусійщик… От вгадайте, де він?

Іван Іванович від такої несподіванки аж одкинувся назад.

– Що ви говорите? – сказав він схвильовано. – В нашій примірній ячейці єсть дискусійщик?… Галакточко, ти чуєш?

Але Марфа Галактіонівна вже почула цю сенсацію і уважно розглядала обличчя присутніх членів.

– Чи не кур’єр? – спитала вона, пронизуючи поглядом дальню фігуру, що самотньо сиділа в останньому ряду.

– Нє! – рішуче одрубав Методій Кирилович.

Тоді Марфа Галактіонівна знову забігала очима по стільцях.

Комосередок явився вже, так би мовити, in corpore:[68] прийшли всі члени колегії, прийшли завідуючі відділами і начальники та замісники різних канцелярій, прийшов уже голова місцевкому і три рядових службовці, прийшла й організаторша жінок і її організація: секретарша головного начальника, секретарша головного зама і жінка головного начальника (остання, як і Марфа Галактіонівна, ніде не посідала посади і, як і Марфа Галактіонівна, доглядала своїх дітей). Словом, не прийшли ще тільки секретар комосередку і сам головний начальник, що мусив сьогодні робити доповідь.

…Товаришка Галакта губилась в догадках і ніяк не могла вгадати, хто ж цей дискусійщик.

– Ага! – сказав нарешті Іван Іванович. – Я тепер знаю: це, очевидно, уборщиця!

– Нічого подібного! – сказав Методій Кирилович. – Уборщиця не може бути дискусійщицею, бо вона тільки кандидатка в партію.

– Ну, так хто ж такий? – мало не скрикнула Марфа Галактіонівна. – Ну, не мучайте мене!

Методій Кирилович побачив, що далі він і справді не має комуністичного права мучити своїх товаришів, і, скосивши очі вправо, сказав іронічно:

– Он він!.. Товариш Лайтер!

– Товариш Лайтер? Що ви кажете! – розвів руками Іван Іванович. – Ніколи б не подумав. Такий тихенький і лагідний – і на тобі! Воістину: в тихому болоті завжди чорти водяться.

Марфа Галактіонівна вп’ялась очима в маленьку фігурку товариша Лайтера (він сидів далеко ліворуч).

– Так, – сказала вона, зітхнувши, – він може! Він може бути дискусійщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його обличчя – воно страшенно бліде і, я б сказала, майже дегенеративне. Мені чомусь завжди здавалось, що він анархіст-індивідуаліст.

– Ви, може, думаєте, що він і справді якісь ідеї найшов? – сказав Методій Кирилович, бігаючи очима по підлозі. – Нічого подібного! Свій! Свій свого, так би мовити… От в чому сіль!

– Що ви цим хочете сказати? – спитав недогадливий Іван Іванович.

– Та то я… так! – байдуже махнув рукою Методій Кирилович.

Але це таємне «свій» заінтригувало Марфу Галактіонівну, хоч вона і розуміла, в чому справа.

– Ви вічно говорите натяками! – незадоволено сказала вона. – При чому тут «свій»?

– Та то мені просто жалко товариша Лайтера, – сказав Методій Кирилович. – Це буде ще одна зачіпка для антисемітів: знову, скажуть, єврей!

Потім Методій Кирилович почав розповідати, як його колись до глибини душі обурювало «діло Бейліса» і як він взагалі страшенно симпатично ставиться до євреїв. Навіть більше того: він вважає, що найгеніальніших людей дала саме ця нація.

– От, приміром, візьмемо Христа, – сказав він. – Наш народ і досі не знає, що Христос був єврей.

– А де він тепер працює? – спитав Іван Іванович.

– Христос? – здивовано подививсь Методій Кирилович.

– Та який там Христос! Товариш Лайтер!

Мій герой вже