Читати книгу - "Буллет-парк"

мала поверх костюма купальний халат, а на голові ширококрисий капелюх. В машині Бакстер розпитував її, як вона планує провести літо. Кларисса відповідала стримано й ухильно. Здавалось, вона думала про щось своє і тому неохоче розмовляла. Залишивши машину, вони покрокували дюнами до пляжу. Там вона лягла на пісок і заплющила очі. Дехто із знайомих зупинявся біля них трохи побалакати, але Бакстер помітив, що ніхто довго не затримувався. Мовчазність Кларисси утруднювала розмову. Хоч Бакстера це, зрештою, не дуже бентежило.

Він кинувся у воду. Кларисса залишилась на піску, загорнувшись у халат. Коли вийшов з води, ліг біля неї, розглядаючи сусідів, що були тут з дітьми. Дні сонячні, і жінки вже встигли засмагнути. Всі вони, на відміну від Кларисси, мали дітей, але ні роки шлюбного життя, ні материнство не позбавили їх вроди, рухливості й життєрадісності. Поки він ними милувався, Кларисса встала й скинула купальний халат.

У Бакстера перехопило дихання. Принада її краси полягала в тому, що шкіра аж сяяла, на відміну від інших жінок, які почували себе в купальних костюмах цілком вільно, Клариссу бентежило й принижувало відчуття своєї голизни. Вона йшла до моря так, наче на ній нічого не було. Торкнувшись води, раптом зупинилась, бо — знову ж на відміну від інших купальниць, які весело гралися у воді біля молу, наче зграйка морських левів,— Кларисса боялася холоду. Потім, мить повагавшись, з двох бід — наготи й холоду — вона вибрала меншу, зайшла в воду й пропливла кілька футів. Вийшовши на пісок, поспішно загорнулася в халат і знову лягла. І раптом — вперше за весь ранок, і взагалі вперше при Бакстері заговорила з натхненням і навіть з почуттям.

— А знаєте, ці скелі трохи виросли з тих пір, як я тут була востаннє.

— Хіба скелі ростуть? — спитав Баксхер.

— Звичайно,— відповіла Кларисса.— Невже ви не знаєте? Скелі ростуть. Мама в розарії має камінь, що за кілька останніх років виріс на цілий фут.

— А я й не знав, що каміння може рости,— сказав Бакстер.

— Ще й як,— Кларисса позіхнула й заплющила очі. Можна було подумати, що вона спить. Коли, нарешті, розплющила, то спитала Бакстера, котра година.

— Дванадцята,— відповів він.

— Мені час додому,— сказала.— Жду гостей.

На це Бакстеру нічого було відповісти. Він повіз її додому. В машині мовчала, як і раніше, і, коли він спитав, чи можна йому ще коли-небудь заїхати по неї, відповіла, що не можна. Було жарко і сонячно, в усіх будинках відчинені двері. Попрощавшись з Бакстером, Кларисса зачинила дверцята просто перед його носом.

Наступного дня Бакстер забрав газети й листи Кларисси і повіз їй. Місіс Талбот сказала, що місіс Райян не вільна. Двічі протягом тижня він був на вечірках, де розраховував її зустріти. В суботу він пішов на танці і тільки під кінець вечора — вже танцювали «Королеву озера» — помітив Клариссу. Вона сиділа біля стіни.

Було дивно, що не танцює. Вона ж вродливіша за всіх інших жінок, але краса її немов відганяла чоловіків. При першій же нагоді Бакстер непомітно вийшов з кругу і підійшов до неї. Вона сиділа на дерев'яній скрині.

— Тут і посидіти нема на чому,— відразу ж поскаржилась.

— А ви хіба не любите танцювати? — спитав Бакстер.

— Чого ж,— відповіла.— Я обожнюю танці і могла б протанцювати всю ніч, але хіба це танці? — і вона кивнула в бік скрипки й рояля.— Мене привезли сюди Хорнтони. А на які танці, не сказали. Я не люблю всі ці стрибки й присідання.

— Ваші гості вже поїхали? — спитав Бакстер.

— Які гості?

— Ви ж казали у вівторок, що ждете гостей.

— Хіба у вівторок? — спитала Кларисса.— Вони приїдуть завтра.

— Можна відвезти вас додому?

— Але ж я приїхала сюди з Хорнтонами,— сказала вона.

— Дозвольте мені вас відвезти!

— Гаразд.

Він підігнав машину до дверей будинку, де були танці, і ввімкнув радіо. Вона сіла й щосили зачинила дверцята. Він поїхав путівцями, зупинився біля будинку Райянів і вимкнув фари.

— Дуже вам дякую, — сказала вона.— Я почувала себе так погано, і ви буквально врятували мені життя. Чогось я тут, мабуть, не розумію. У мене завжди партнерів хоч греблю гати, а тут цілу годину просиділа на тій скрині і хоч би хто-небудь словом до мене обізвався. Ви просто врятували мені життя.

— Ви чудова, Клариссо,— мовив Бакстер.

— Ох,— зітхнула вона.— Це лише моя зовнішня оболонка.— Ніхто не знає, яка я насправді.

«Он воно що!» — подумав Бакстер. Вся справа в тому, щоб зрозуміти, за кого вона себе видає, й надати своїм лестощам відповідного напрямку. І тоді вся її делікатність розтане, мов дим. Ким же вона себе уявляє? Великою актрисою, гімнасткою, що перепливає Ла-Манш, чи спадкоємицею міліардера? В темряві теплої літньої ночі від неї лилися могутні, запаморочливі струмені, створюючи ілюзію доступності й змушуючи Бакстера думати, що її цнотливість висить на соломинці.

— Мені здається, я знаю вашу суть, — сказав він.

— Ні, не знаєте. Ніхто не знає.

З готелю «Бостон» линула музика, сповнена любові. За календарем літо ще тільки почалося, але тиша, величність темних силуетів дерев були наче в розпалі літа. Бакстер обійняв Клариссу й поцілував її.

Вона різко відіпхнула його й почала відчиняти дверцята.

— Ну от, ви все зіпсували,— сказала, вийшовши з машини.— Все зіпсували. Тепер я знаю, про що ви думали. Ви тільки й мали це на увазі.— Вона затиснула дверцята й гукнула йому крізь шибку: — Можете сюди більше не приїжджати, Бакстере! Завтра ранковим літаком до мене прилітають мої нью-йоркські подруги, і мені ніколи буде бачитися з вами до кінця літа. На добраніч!

Бакстер прекрасно розумів, що сам винен у всьому: поспішив. А спішити не можна, він це знав. Отож ліг засмучений і злий, спав погано й прокинувся в кепському настрої. Дощ, що його нагнало північно-східним вітром з моря, ще дужче посилив його сум. Він лежав у постелі, прислухаючись до прибою й шуму дощу. Буря змінить острів. На пляжах нікого не буде. Все намокне, шухляди в комодах і столах не можна буде ні висунути, ні засунути. Аж раптом йому сяйнула одна думка. Бакстер зіскочив з постелі, кинувся до телефону й подзвонив у нью-йоркський аеропорт. Літак з Нью-Йорка не зміг сісти й повернувся назад, повідомили йому;