Читати книгу - "Homo Deus"

Численні досягнення в розумінні зв’язків між двома півкулями були засновані на результатах досліджень пацієнтів з епілепсією. У випадках складної епілепсії електричні збурення починаються в одній частині мозку, однак швидко поширюються на інші частини, викликаючи дуже сильні припадки. Під час цих припадків пацієнти втрачають контроль над своїми тілами, і часті припадки не дають їм змоги працювати і вести нормальне життя. У середині XX століття, коли всі інші методи лікування зазнали поразки, лікарі полегшили проблему, розрізавши товстий шнур нейронів, що з’єднує обидві півкулі, щоб електричні збурення, почавшись в одній півкулі, не могли поширитися на другу. Для неврологів такі пацієнти були золотою жилою для отримання вражаючих даних.

Деякі найвідоміші дослідження пацієнтів з розділеним мозком проводили професор Роджер Уолкотт Сперрі, який отримав у 1981 році Нобелівську премію в галузі психології й медицини за базові відкриття, і його студент, професор Майкл С. Ґаззаніґа. Одне з досліджень проводилося на хлопчикові-підлітку. Хлопця спитали, ким він хоче бути, коли виросте. Той відповів — конструктором. Цю відповідь дала ліва півкуля мозку, що відіграє вирішальну роль у логічних міркуваннях, а також у мовленні. Однак у хлопчика був і інший активний центр мовлення у правій півкулі, що не міг керувати усною мовою, однак міг викладати слова з літер настільної гри «Скребл»[31]. Дослідники прагнули дізнатися, що скаже права півкуля. Тож вони розклали фішки «Скребл» на столі й на аркуші паперу написали: «Ким ти хочеш стати, коли виростеш? ». Тоді поклали цей аркуш на краю лівої частини поля зору хлопчика. Дані з лівої частини поля зору обробляються правою півкулею. Оскільки права півкуля не могла використовувати усну мову, хлопчик не сказав нічого. Однак його рука почала раптом рухатися по столу, збираючи там і тут фішки, поки він не виклав слова: «автогонщиком». Неймовірно.

Подібну неприродну поведінку проявив пацієнт В. Дж., ветеран Другої світової війни. Кожна його рука контролювалася іншою півкулею. Оскільки обидві півкулі не були з’єднані між собою, часом траплялося, що його права рука простягалася, щоб відчинити двері, а потім ліва втручалася і намагалася ці двері зачинити.

В іншому експерименті Ґаззаніґа і його команда передали малюнок курячої лапки до лівої півкулі мозку, що відповідає за мовлення, й одночасно послали малюнок засніженого ландшафту на праву півкулю. Коли пацієнта П. С. запитали, що він бачив, він відповів: «Курячу лапку». Тоді Ґаззаніґа показав П. С. набір карток із малюнками і попросив обрати ту, яка найбільше відповідає тому, що він бачив. Права рука пацієнта (яку контролює ліва півкуля) вказала на малюнок курчати, але одночасно ліва рука вказала на лопату для снігу. Ґаззаніґа поставив П. С. очевидне запитання: «Чому ви вказали і на курча, і на лопату?». П. С. відповів: «О, куряча лапка йде з курчам, і вам потрібна лопата, щоб розчистити курятник».

Що тут відбулося? Ліва півкуля, що контролює мовлення, не мала даних про сніговий ландшафт, а отже, насправді не знала, чому ліва рука вказала на лопату. Тож вона вигадала щось вірогідне. Після багаторазового повторення цього експерименту Ґаззаніґа дійшов висновку, що ліва півкуля мозку є місцем не лише для наших вербальних здібностей, а й внутрішнім інтерпретатором, що постійно намагається знайти сенс у нашому житті, використовуючи окремі підказки, щоб скласти вірогідні оповіді.

У ще одному експерименті невербальній правій півкулі показали порнографічне зображення. Пацієнт відреагував почервонінням і гигиканням. «Що ви бачили?» — запитав насмішкуватий дослідник. «Нічого, просто спалах світла», — відповіла ліва півкуля, і пацієнт знову гигикнув, прикриваючи рота рукою. «Тоді чому ви смієтеся?» — наполягав дослідник. Ошелешений інтерпретатор лівої півкулі, намагаючись знайти якесь раціональне пояснення, відповів, що одна з машин у кімнаті дуже кумедно виглядає.

Це подібно до випадку, коли ЦРУ здійснило бомбардування з використанням дронів у Пакистані без відома Держдепартаменту США. Коли журналіст причепився до чиновників Держдепу стосовно цього, вони почали вигадувати якесь вірогідне пояснення. Насправді піарники не мають уявлення, чому було завдано удару, тож просто щось вигадують. Подібний механізм використовують усі людські істоти, а не лише пацієнти з розділеним мозком. Знову і знову моє приватне «ЦРУ» робить справи без схвалення чи повідомлення мого «Держдепартаменту», а потім мій «Держдеп» зліплює оповідку, що подає мене в найкращому з усіх можливих світлі. Досить часто сам «Держдепартамент» починає вірити у фантазії, які він створив.

До подібних висновків дійшли економісти-біхевіористи, які хочуть знати, як люди приймають економічні рішення. Чи, щоб бути точним, хто приймає ці рішення. Хто вирішує купити «Тойоту» замість «Мерседеса», поїхати на відпочинок до Парижа, а не Таїланду, та інвестувати в південнокорейські цінні папери, а не в Шанхайську фондову біржу? Більшість експериментів показали, що не існує цілісного «Я», котре приймає будь-яке з цих рішень. Радше вони є результатом перетягування каната між різними й внутрішніми сутностями, що часто конфліктують.

Один революційний експеримент провів Даніел Канеман, який у 2002 році отримав Нобелівську премію з економіки. Канеман запросив добровольців приєднатися до триетапного експерименту. У короткій частині цього експерименту добровольці занурювали одну руку на хвилину в контейнер, заповнений водою, температура якої становила 14°С, що неприємно, майже боляче. Після бо секунд їм наказали вийняти руку. У довгій частині експерименту добровольці занурювали руку в інший контейнер, температура води в якому теж була 14°С. Однак через бо секунд в цей контейнер таємно додавали теплу воду, таким чином підвищивши температуру води до 15°С. Через 30 секунд їм наказали витягти руку. Деякі добровольці виконували спочатку коротку частину, тоді як інші починали з довгої. В обох випадках рівно через сім хвилин після закінчення обох частин почалася третя, найважливіша частина експерименту. Добровольцям запропонували повторити одну з двох частин за власним вибором. Цілих 80 % віддали перевагу «довгому» експерименту, пам’ятаючи, що він був менш болючий.

Цей експеримент з холодною водою дуже простий, однак його значення розбиває основи ліберального погляду на світ. Він показує існування принаймні двох різних «Я» всередині нас: «Я», котре сприймає, і «Я», котре розповідає. «Я», котре сприймає, — це наша щохвилинна свідомість. Для «Я», що сприймає, очевидно, що довга частина експерименту з холодною водою була гіршою. Спочатку ви відчуваєте воду при температурі 14°С протягом бо секунд, що так само нестерпно, як і сприйняття короткої частини, а потім повинні витерпіти ще 30 секунд при температурі води 15°С, що принаймні не настільки тяжко, однак все ще