Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

* * *

Коли я прийшла на роботу, вигляд офісної будівлі не змінився, тому я завагалася перед входом. Мене не було майже два місяці, і тільки небесам відомо, які необґрунтовані чутки звучали щодо причин моєї відсутності. За цей час я жодного разу не думала — не могла думати — про електронні таблиці, дебеторську заборгованість, замовлення на закупівлі чи ПДВ. Чи зможу я виконувати свою роботу? Я не була впевнена, що зможу щось пригадати. Який у мене пароль? Я пам’ятаю. Три слова: Ignis aurum probat — золото випробовується вогнем. Решта фрази: «…а сміливі випробовуються нещастями». Чиста правда. Надійний пароль, справді надійний, якраз такий вимагають комп’ютерні системи. Дякую, Сенеко.

Однак я відчула, як у моїх грудях почала наростати паніка. Я не можу цього зробити. Чи можу? Я не була готова з цим зіткнутися. Я піду додому й зателефоную Бобу, скажу йому, що залишуся вдома ще на тиждень. Він зрозуміє.

Я почула позаду якесь шарпання, тому швидко змахнула сльози, які набігли на очі, поки я дивилася на офісну будівлю перед собою. Без жодних попереджень мене розвернули на сто вісімдесят градусів і ухопили в обійми. Я відчула вовну (шапка, шарф і рукавиці) і колючу щетину, а ще запах яблук, мила і «Мальборо Ред».

— Елеанор! — промовив Реймонд. — То ось що ти мала на увазі, коли казала, що ми скоро побачимось.

Я дозволила себе обійняти й пригорнулася до нього, тому що була змушена визнати, що в ту мить і за тих обставин, а також зважаючи на моє самопочуття його обійми були схожі на диво. Я нічого не сказала та дуже повільно підняла руки, обережно, ніби зимове сонячне проміння, поклала їх йому на талію, щоб сховатися в обійми. Я притулилася обличчям до його грудей. Він також нічого не говорив, мабуть відчуваючи, що він дає мені все, що потрібно, і не більше.

Ми постояли так, а потім я відступила назад, поправила волосся і, протерши очі, глянула на годинник:

— Реймонде, ти спізнився на роботу на десять хвилин, — промовила я.

Він засміявся.

— Ти теж!

Він знову зробив крок вперед, зблизька дивлячись на мене. Я поглянула на нього, як та лисиця, яку я бачила раніше.

— Ходімо, — кивнув він, простягаючи руку, — ми і так спізнилися. Ходімо всередину. Не знаю, як ти, а я б не відмовився від чашки чаю.

Я взяла його за руку, і він завів мене всередину, тримаючи весь час аж до дверей бухгалтерського відділу. Там я якомога швидше відсторонилася, занепокоєна тим, що хтось може побачити нас разом. Він нахилився так, що його обличчя опинилося близько до мого, і промовив дещо по-батьківськи повчальним тоном (принаймні мені так здалося — зрештою, що я знаю про батьків):

— Ось що зараз буде, — сказав він. — Ти увійдеш, повісиш своє пальто, поставиш чайник і візьмешся до роботи. Ніхто не зчинятиме метушні чи драми, так наче ти весь час була тут.

Він кивнув, ніби підсилюючи свої слова.

— Але що, як…

Він перебив мене:

— Елеанор, довірся мені. Усе було гаразд. Ти погано почувалася, ти взяла лікарняний, щоб одужати, а тепер ти тут, знову в лавах. Ти чудово виконуєш свою роботу, і усі з радістю чекали твого повернення. І крапка, — сказав він, чесний, щирий. Добрий.

Після його слів мені справді стало краще — значно краще.

— Дякую, Реймонде.

Він штурхнув мене в плече — злегка, не направду — й усміхнувся.

— Ми дуже спізнилися! — У його очах читався вдаваний жах. — Побачимось за обідом о першій?

Я кивнула.

— Тоді вперед, заходь і всип там перцю! — сказав він, усміхаючись, і пішов, незграбно піднімаючись сходами, ніби слон у цирку, який вчиться нового трюка.

Я кахикнула, розправила спідницю й відчинила двері.

* * *

Отже, спершу про головне: я підійшла до свого столу та поглянула на колег, аби пережити найстрашнішу співбесіду на роботу. Раніше я ніколи через таке не проходила, але чула, як інші потай про це розповідали. Очевидно, відділ кадрів змушував вас зустрітися з керівником, якщо вас не було на роботі більше двох днів, нібито щоб переконатися, що ви цілком відновилися та готові до роботи, та дещо виправити, аби ви добре почувалися. Хоча, на загальну думку, це робилося, аби залякувати, запобігати відсутності та перевіряти, чи не… — як це правильно називається? — ах, чи не прогулювали ви часом. Однак у цих людей босом був не Боб. Лише менеджери підрозділів підзвітні Бобу. Тепер я належала до них. Як преторіанець, обрана. Хоча Боб був доволі дивним імператором.

Він підвівся і поцілував мене в щоку, і, поки він мене обіймав, його невеликий живіт притиснувся до мене, насмішивши. Він кілька разів поплескав мене по спині. Усе це було незручно, але дуже й дуже мило.

Він зробив мені чаю і поставив печиво, переконуючись, що мені комфортно.

— Отже, ця співбесіда. Елеанор, тобі немає про що хвилюватися. Це лише формальність — якщо я цього не зроблю, відділ кадрів влаштує мені прочуханку, ти ж знаєш, як воно. — Він скорчив гримасу. — Нам потрібно поставити галочки (що?) і підписати форму, і тоді ти зможеш повернутися до своєї роботи.

Він пив каву з великої чашки і розхлюпав трохи на свою сорочку. Боб носив тонкі сорочки, з-під яких було видно майку, як у школяра-переростка. Ми пройшли список образливих передбачуваних питань. До нашого полегшення, це було безболісно, хоча й нудно.

— Добре, — сказав він, — з цим впоралися, дякувати Богу. Може, ти хочеш ще про щось поговорити? Я знаю, що ще зарано вдаватися в деталі. Якщо хочеш, можемо зустрітися завтра, коли ти все надолужиш.

— Різдвяна вечеря, — сказала я. — Її вже спланували?

Він скривив своє невелике кругле обличчя та непристойно вилаявся.

— Я геть про неї забув! У мене було так багато справ, що це просто, не знаю, вислизнуло з моєї пам’яті. Лайно…

— Не переймайся, Бобе, — промовила я. — Я займуся цим негайно. — І після паузи додала: — Тобто після того, як впораюся з усіма рахунками, звісно ж.

Боб виглядав занепокоєним.

— Ти впевнена? Елеанор, я справді не хочу перекладати на тебе додатковий тягар — ти щойно повернулася і маєш багато завдань…

— Жодних проблем, Бобе, — запевнила я, піднімаючи два великих пальці, аби передати улюблену фразу та жест Реймонда, коли ми побачилися з ним вперше.

Боб здивовано скинув брови. Сподіваюся, я правильно це зробила і в належному контексті. Зазвичай я вмію добирати слова, але мушу зізнатися, що подібні речі іноді