Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Бог Утрати.

Бог Дрібниць.

На якому не було нічого, крім лаку для нігтів.

16

Через кілька годин

Троє дітей на березі ріки. Пара близнюків і ще одне дівча в рожево-ліловому вельветовому сарафані, на якому веселими скісними літерами писало: «Holiday!».

Мокре листя на деревах мерехтіло під місяцем, ніби тонкий кований метал. Густий бамбук хилився над рікою так, немов уже наперед сумував через те, що мало трапитися, — бо знав про все заздалегідь. Сама ріка була темна і тиха. Радше відсутня, ніж присутня, вона жодним натяком не подавала взнаки, як сильно піднялася і якою потужною стала.

Еста з Рахеллю витягнули човен з кущів, де зазвичай його ховали. Взяли з дуплистого дерева весла, які зробив Велюта. Спустили човен на воду і притримали, доки Софі-моль у нього сідала.

Темрява, схоже, вселяла їм довіру, бо вони бігали вгору й униз блискучими кам’яними східцями впевнено, ніби молоді козенята.

Софі-моль була обережніша. Трохи настрашена тим, що чаїлося у тінях навколо. Через плече у неї висіла полотняна торба з харчами, поцупленими з холодильника. Хліб, тістечка, печиво. Близнюки, пригнічені маминими словами («Якби не ви, я була б вільна! Треба було віддати вас до сиротинця, щойно ви народилися! А то висите в мене на шиї, як ті жорна!»), не взяли з собою нічого. Через те, що зробив Есті продавець помаранчево-лимонної шипучки, вони вже облаштували собі дім поза домом.

Протягом двох тижнів після того, як Еста веслував у багряному джемі і думав дві думи, вони назбирали і переправили туди чимало всілякої Провізії та Спорядження: сірники, картоплю, стареньку каструлю, надувне гусеня, шкарпетки з різнокольоровими пальцями, коалу від авіакомпанії «Кантас» з очима-ґудзиками на розтягнених нитках.

— А якщо Амму знайде нас і благатиме повернутися?

— То ми й повернемося. Але тільки якщо вона благатиме по-справжньому.

Еста Співчутливий.

Софі-моль переконала близнюків, що їм просто необхідно взяти її з собою. Що дорослі сильніше побиватимуться, якщо діти зникнуть утрьох, усі разом. О, тоді вони таки сумуватимуть, як ті люди з Гамельна, коли щуролов забрав із собою їхніх дітей. Шукатимуть по всіх усюдах, а коли не матимуть уже сумнівів, що дітей — усіх трьох — немає серед живих, то тут ті й повернуться з тріумфом додому. І надалі їх цінуватимуть, любитимуть і потребуватимуть набагато більше, ніж раніше. Вирішальним аргументом стало те, що вдома, якщо Софі-моль все ж там залишиться, її можуть під тортурами змусити розкрити місце, де ховатимуться близнюки.

Еста почекав, доки залізла у човен Рахель, і сів сам, осідлавши суденце верхи, ніби дитячу гойдалку. А тоді відштовхнувся ногами від берега. Викривулявши на глибоке, вони повеслували навскіс угору, проти течії, як їх навчив Велюта («Якщо хочете потрапити туди, то веслувати треба он туди»).

У темряві вони не бачили, що потрапили на зустрічну смугу безмовного шосе, яким нечутно рухається достолиха транспорту. Що просто їм навперейми на чималій швидкості мчать гілляки, колоди, цілі відламки дерев.

Вони вже проминули Справжню Глибину — до протилежного берега було буквально рукою подати, — коли зіткнулися з якоюсь колодою, і човник перевернувся. Під час попередніх експедицій через ріку таке траплялося досить часто, і тоді вони відразу ж кидалися за човном, ловили його і, використовуючи як поплавець, пливли по-собачому до берега. Проте цього разу, поночі, човна ніде не було видно. Його вмить підхопила і понесла стрімка течія. Тож їм залишалося лише плисти до зовсім уже близького берега і дивуватися, скільки ж сил треба витратити, щоб таки туди дістатися.

Есті пощастило вхопитися за гілку, яка дугою вигиналася понад водою. Він уп’явся очима в темряву, що вкривала ріку, стараючись розгледіти у воді десь нижче за течією їхній човен.

— Нічого не видно. Він зник.

З ніг до голови вимащена тванюкою Рахель видряпалася на берег і простягнула руку, щоб допомогти виборсатися з води Есті. Кілька хвилин пішло на те, щоб віддихатися й усвідомити втрату човна. Оплакати його кончину.

— І харчі намокли, — мовила до Софі-моль Рахель і наразилася на мовчання у відповідь. Стрімке, клекітливе, рибоплавне мовчання.

— Софі-моль? — прошепотіла вона до бистрої ріки. — Ми тут! Тут! Біля дерева іллімба!

Нічого.

На серці у Рахелі стріпнув тьмяними крилами нічний метелик Паппачі.

Розправив їх.

І склав.

Поворушив і ніжками.

Підняв їх.

І опустив.

Близнюки побігли вздовж берега, гукаючи Софі-моль. Але вона зникла. Її віднесло хтозна-куди те безмовне шосе. Сіро-зелене. У ньому була риба. І небо, й дерева. А вночі — щербатий жовтий місяць.

І не було жодної буремної музики. І не підносився з чорнильно-чорних глибин Міначала жоден вир. І не споглядала цієї трагедії жодна акула.

Відбулася проста, тиха процедура передачі. Човен скинув свій вантаж. Ріка його прийняла. Одне маленьке життя. Швидкоплинний промінчик. Зі срібним наперстком, затиснутим на щастя в кулачку.

Була четверта ранку, коли вкрай виснажені, пригнічені і брудні близнюки у темряві, яка ще панувала навколо, пройшли стежкою через болото і підступили до Дому Історії. Ніби Гензель і Ґретель зі страшної казки, у якій полонять і перемріюють їхні мрії. Вони полягали на задній веранді на сіннику, з надувним гусеням і ведмедиком-коала від авіакомпанії «Кантас». Пара мокрих як хлющ, закляклих від страху гномиків, які чекають на кінець світу.

— Думаєш, вона вже померла?

Еста не відповів.

— Що ж тепер буде?

— Нас посадять у тюрму.

Він таки знав. Малий хлопчак. Жив у фургоні він, отак. Бум-бум.

Вони не побачили, що неподалік у затінку спить ще хтось. Самотній як вовк. З брунатним листком на спині. Тим, завдяки якому вчасно приходили мусони.

17

Кочин, Приморський вокзал

У чистій кімнаті в брудному Аєменемському Домі сидів у темряві Еста (не старий і не молодий). Сидів дуже прямо. З розправленими плечима. З руками на колінах. Так, наче був наступним у черзі на якийсь огляд. Або чекав, коли його заарештують.

З прасуванням було покінчено. Все вже лежало акуратним стосом на прасувальній дошці. Рахелині речі він попрасував також.

Дощ не вщухав. Нічний дощ. Самотній барабанщик, що все тренується вибивати дріб ще довго по тому, як решта музикантів розійдеться по домівках спати.

У бічному міттамі, біля окремого, призначеного для Чоловічих Потреб входу, спалахнули на мить у світлі блискавки хромовані плавці старого «плімута». Коли Чако виїхав до Канади, Крихітка-кочамма рік за роком дбала, щоб машину регулярно мили.