Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Те, що він сказав, куди менш важливе, ніж те, про що промовчав. Скрипник ніяк не висловився про суть цієї вигаданої «шкідницької лінії» в мовознавстві, намагаючись зобразити її просто як зневагу інтелігенції дореволюційного покоління до нової «пролетарської», яка здобула освіту вже після революції. Він не згадав про вплив, який мали ці вигадані «шкідництва» на українську мову, і чи був цей вплив узагалі. Він висловився так, щоб це прозвучало неясно й непевно.
Скрипник окремо звернувся до питання мовознавства у своїй промові на кафедрі національного питання УІМЛ у травні 1931 року. На перший погляд його коментарі були рішучим закликом до ідеологічної чистоти — тоді це широко звучало: він наполягав на тому, що потрібна правильна й чітка партійна лінія щодо мовознавства. Водночас його критика чистоти мови була радше непрямим натяком: він зауважив, що «арабізація» та пошук у старих релігійних текстах нових слів зайшли надто далеко в мусульманських республіках, і цим займалися послідовники дискредитованого татарського націонал-комуніста Султана-Галієва. Він додав, що аналогічний феномен є в Білорусі та Україні, але детально не розглядав їх. Скрипник обстоював ідею, що мова нації має відображати її конкретний характер. Авторитетна заява Леніна про те, що нація мусить бути культурною за формою та соціалістичною за змістом, не означала, що національній мові слід надати «інтернаціонального» змісту. Скрипник стверджував, що намаганню масово запозичувати інтернаціональні терміни треба опиратися, покликаючись на своє давніше твердження щодо Карельського питання[932] — тоді він зазначив, що термінологія має відображати особливий характер мови. Крім того, додав, що так звані «інтернаціоналізми» були насправді «європеїзмами», тож не могли бути основою майбутньої міжнародної мови, адже така мова мала би будуватися не лише на європейських джерелах, але й на неєвропейських. Зрештою він м’яко висловив незгоду — формулюючи так, щоб водночас підкреслити точки дотику, — із Кагановичем, колишнім головою КП(б)У[933], який приїхав із Москви й стверджував, що синтаксис української мови належить наблизити до російського[934].
Скрипнику вдалося стримувати критику чистоти мови в радянській Україні до 1933-го. Він усе ще значною мірою визначав партійну лінію щодо українських культурних справ, тому мовознавці не мали інших варіантів, окрім як іти за ним. Нова партійна лінія щодо мови загалом полягала в прославлянні яфетичної теорії, яку захищав М. Я. Марр; на тих, хто думав інакше, нападалися як на класових ворогів (аж до 1952 року, коли саму теорію Марра було визнано контрреволюційною)[935]. Мовний пуризм як такий залишався прийнятним. Дискусійна стаття, опублікована 1932-го в провідному українському журналі літературної критики, містила закиди на адресу окремих науковців, задіяних у роботі над Українською радянською енциклопедією, які запропонували скасувати деякі з найсуперечливіших положень правопису Скрипника, як-от використання м’якої «л» та окремої літери «ґ» в запозичених словах[936]. У 1932 році такі пропозиції було названо буржуазними, а в 1933-му використання м’якої «л» та букви «ґ» вже прирівнювалося до контрреволюції.
Коли Павло Постишев — колишній секретар Харківського партійного комітету, якого повернули до України як другого секретаря КП(б)У, фактично диктатор радянської України у 1933 році, — звинувачував Скрипника в націоналістичних ухилах, як один із «гріхів» Скрипника він згадував, що той допомагав «націоналістичним шкідникам» у мовознавстві, відстоюючи використання літери «ґ»[937]. Одразу після цього Андрій Хвиля, колишній боротьбист, який, за чутками, просунувся на верхні щаблі влади УСРР після того, як доповів про плани Шумського Кагановичу в 1926-му, напався на тих, хто хотів зберегти якнайбільше відмінностей між українською та російською, називаючи їх петлюрівцями й шкідниками, яким допомагав Скрипник. Він розкритикував правопис 1928 року та засудив Скрипника за роль, яку той відіграв у її схваленні. Навіть відкопав давню пропозицію останнього додати s та z до алфавіту, закидаючи йому таке: «Тов. Скрипник не міг не знати, що він сам став на шлях відчуження української мови від російської й наближення її до польської». Хвиля оголосив, що «нинішнє керівництво Наркомосу за проводом ЦК партії рішуче бореться, щоб очистити український правопис від занесеного туди контрреволюційного націоналістичного мотлоху», та обіцяв представити новий правопис уже за місяць. На доповіді Хвилі на «велелюдних зборах у будинку освіти» в Харкові, у якій він звертався до цього питання, було ухвалено резолюцію, що засуджувала правопис 1928-го й Скрипника за заохочення націоналістичних помилок в українській мові[938]. Незабаром періодичні видання розмістили статті, у яких Хвиля критикував позицію Скрипника, який чинив спротив запозиченню інтернаціоналізмів, а роль Скрипника в ухваленні правопису 1928 року таврував як мовний сепаратизм «у дусі куркулів-петлюрівців» і шкідництва, викритого на процесі СВУ[939]. Незважаючи на тимчасову реабілітацію Скрипника після смерті Сталіна (його було «дереабілітовано» з 1972-го), боротьбу за чистоту мови в радянській Україні, правопис 1928 року та всю спадщину українського мовознавства 1920-х було відкинуто як націоналістичну[940].
Своєрідні аргументи Хвилі складалися переважно зі звинувачень, що мовний пуризм, як і все решта, спрямоване на те, аби посилити відмінність української мови від російської, є контрреволюційним[941]. Ця критика означала, що окремого національного розвитку в радянському житті більше не терпітимуть. У тій самій ситуації, що й мова, опинилися й інші сфери української культури.
З моменту ухвалення політики українізації в 1923 році радянська влада в Україні трималася на тимчасовій угоді між режимом і національною інтелігенцією як провідним прошарком нації. Навіть після провокації СВУ Скрипник спромігся зберегти залишки того перемир’я. Воно закінчилося тому, що починаючи війну проти сільської більшості української нації, режим хотів позбутися інтелектуалів — і зробив це. Як зазначає Юрій Лавріненко, приблизно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933», після закриття браузера.