Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Х о р

Ну, а ми?

Ф о р к і а д а

            А ви, відомо, вам рятунку вже нема:

Перш помре цариця ваша, потім згинете самі.

Пауза.

Г е л е н а

Що зараз треба нам, я вже надумала.

Здаєшся ти мені облудним демоном,

Що і добро на зло оберне з капості.

Піду я поки за тобою в замок той,

Що буде далі — я про теє відаю,

Не вам відкрити помисли царицині.

Ходімо всі! Стара, іди попереду!

Х о р

Залюбки йдем ми туди,

Йдем, поспішаєм;

За нами — смерть,

Перед нами знов

Мури твердині,

Ворогам недоступні.

Хай вони нас бережуть

Так, як і наш Іліон, —

Він же врешті впав

Тільки від підлих хитрощів.

Підіймається туман, залягає глибину сцени, а як треба, і передній кін.

Що це за знак?!

Сестри, поглядіть:

Був такий світлий день!

Де не взявся млистий туман

Із Еврота хвиль святих;

Вже не видно й берега,

Очеретом умаєного,

Вже почезли в імлі

Лебеді-білогруди,

Що гуртом лагідним

Поплески плили.

Чути здаля —

Лебедіють десь…

Лебедіють-ячать.

Все те, певно, віщує нам смерть;

Ми рятунку ждали вже —

Що ж натомість станеться?

Все грозить загибеллю нам,

Лебедятам дрібним,

Пташечкам білогрудим,

Нашій Лебедівні…

Горе, горе нам!

Все облягла кругом

Темна, густа імла;

Вже й одна одну не вгледимо!

Чи ми йдем, чи не йдем?

Чи по землі,

Чи над землею дріботимо?

Бачиш? То ж Гермес[230] мріє там

Спереду нам… Має злотним жезлом,

Мов завертає нас знову назад

До безвідрадного, похмурого,

Хоч повного невловних постатей,

Та вічно-порожнього Аїда.

Ще темніше раптом стало, мла розвіялась без блиску,

Сірі, бурі, хмурі мури появились перед нами.

Замикають круговиди… Чи це двір такий, чи яма?

Страшно, страшно, любі сестри! Ми в неволі! І ніколи

Ми ще в тяжчій не були!

ВНУТРІШНЄ ЗАМКОВЕ ПОДВІР'Я, ОТОЧЕНЕ БАГАТИМИ ФАНТАСТИЧНИМИ СЕРЕДНЬОВІЧНИМИ БУДІВЛЯМИ

П р о в і д н и ц я   х о р у

Поквапне й нерозумне те жіноцтво скрізь!

На всіх вітрах сюди й туди хитається,

Хвилюється і долею й недолею…

Завжди одна із одною в незлагоді,

Перечитесь — і тільки в горі й радощах

Буває, що водно сміється й плачеться.

Мовчіть і ждіть, дивіться: наша владарка

Задумалась, вирішує, що діяти.

Г е л е н а

Та де ж ти ділась, Піфіє[231], чи як тебе?

Виходь уже з склепінь твердині хмурої!

Як ти пішла до ватага славетного,

Щоб запобігти нам його прихильності, —

Хвала тобі! Веди мене до нього враз!

Спокою вже по всіх тривогах прагну я.

П р о в і д н и ц я   х о р у

Даремно ти, царице, озираєшся;

Вже зникло десь непевне те страховище,

Запало, може, в надра тої темряви,

Що з неї ми так загадково вирнули;

А може, десь блукає лабіринтами

Чудного замка з тисячею пазамків,

Господаря питаючи для зустрічі.

Гляди, вгорі усе заворушилося,

Порталами, ходами, коридорами

Снують туди й сюди меткі прислужники —

Либонь, бучне вітання нам готується.

Х о р

Дух угору піднявсь! О, погляньте туди —

Як там чемно ідуть, сповільняючи хід,

Юнаки-двораки все улад та уряд…

На чиє ж то веління, на чий то наказ

Наближає до нас в урочистій тиші

Гроно хистке чарівних молодят?

Залюбується всяк на ту гожу ходу,

І на кучерів май круг ясного чола,

І на лиця рум'яні, як персика плід,

Злéгка засіяні ніжним пушком…

Аж кортить укусить, та боюся якось,

Бо бувало й раніш, що укусиш таке —

Попелом візьметься в роті!

Та ось найкращі

Підходять сюди:

Що ж то несуть?

Ступні під трон,

Килим до ніг,

Пишний понадтронний намет;

Він вінцем імлистим

Звивсь над головою

Нашої цариці,

Бо вона вже сіла

На оздобний розкішний престол.

Станьмо сюди

Всі попідніжжю —

Слуги її.

Славне, славне, триславне,

Благословенне вітання таке!

Все сказане хором поступово виконується. Після того як слуги та джури довгою вервечкою поспускалися вниз, угорі на сходах з'являється   Ф а у с т   у лицарських середньовічних пишних шатах і повагом зіходить униз.

П р о в і д н и ц я   х о р у

(уважно роздивляючись на нього)

Коли йому, як іноді трапляється,

Боги усього того не позичили, —

Величності, пристойності, люб'язності, —

А дарували, — скрізь удачу матиме:

В запеклому бою з мужами сильними

І у дрібній війні з жінками гожими.

Він перевершить щонайкращих витязів,

Яких, було, так високо цінили ми.

Ходою неспішною, шанобливою

Надходить князь; звернись до нього, владарко!

Ф а у с т

(підходить, побіч нього Лінкей у кайданах)

Замість яси, вітання-шанування

І зустрічі врочистої, як личить,

Веду тобі раба в важких кайданах,

Що, занедбавши власний обов'язок,

Мені не дав звершить мою повинність.

Впади до ніг володарці, винись!

Царице! Я поставив був його

Бачучого на вежу височенну,

Щоб він звідтіль уважно і обачно

Землі і неба далей пильнував

І вістував