Читати книгу - "Дим"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
* * *
До Брянську прибули годині о десятій за тутешнім часом – вже смеркло. Потинялись перед вокзалом та всередині якусь годинку, і прибув їхній потяг – він робив тут довгу зупинку. Місця їм дістались бозна й де – на різних кінцях вагону, отож усілись удвох на Ірине нижнє бокове та й сиділи. Тоді вже, як потяг рушив, Антон розіклав те місце і вклав на нього Іру, сам примостився в її ногах. Майже всю дорогу мовчали, лише так ото – по ділу, а тут Іра раптом спитала його неголосно:
– Тобі теж отак якось…
– Сумно? – озвався він.
– І сумно і… – вона завагалась, – тривожно чогось. Навіть не знаю.
Вона труснула головою.
– Та є, – коротко кивнув він.
– Боже, мені так чогось… – вона болісно скривилась у напівтьмі вагону. – Я чогось так заскучала за Ларою.
Антону кольнуло в серці, раз і другий. Тоді раптом – гуп, наче з носака в груди, у скронях загуло, заколотило… Він повільно глибоко вдихнув через ніс.
– Може, було остатись… – вона раптом повернулась набік до вікна, зиркнула в нього, в тії німі простори осінньої ночі. – Чи поїхати з нею, чи… Не знаю.
Вона протягла те «не знаю» стражденно, важко – видно було, що вона мучиться, так само, як і Антон. І видно, боялась забалакати, а це розійшлась, розхвилювалась.
– Бозна й що, – простогнала вона, дивлячись у вікно.
– На біса ми там потрібні? – неголосно прорік Антон.
– У Москві?
– Угу.
– Так отож.
– А в Смоленську…
– Знаєш, Антош…
Вона перебила його, всілась на полиці і прихилилась до нього головою.
– … Я хотіла сказати тобі…
Раптом щось запищало у неї в кишені кофти, уривчасто, якась мелодія…
– О! – здивувалась вона і розстібнула блискавку.
По її грудях мерехтіло зеленувате світло.
Вона зиркнула на екранчик телефона і тут же просяяла:
– Лара!
– Про вовка промовка… – вивів Антон, і собі всміхнувшись. Його якось попустило од того несподіваного дзвінка.
– Алло! – заговорила Іра. – Привіт! Привіт! Де? Где ты? Аа! Хорошо. А то мы немного переживали, как ты доедешь… Мы… цей… из Брянска выехали. Час назад. Ой!
Ірина раптом приснула і прикрила губи рукою.
– Не знаю, я думала, як по мобільному, то треба обов’язково російською.
Вона засміялась, і Антон почув, як із слухавки заливисто сміється Лара. Іра натомість смішно, по-дитячому надула губки.
– Годі вже вам із мене кепкувати, кацапня! – пирхнула вона в слухавку і скоса зиркнула на Антона.
Той всміхнувся, а Лара зі слухавки зареготала ще дужче.
– І йому привіт, так. О-о…
Вона слухала деякий час.
– Ну ось переїдемо, так навчатимеш мене, поліглот. Угу.
Ще всміхнулась.
– Осьо сидить. Угу. Що? Що воно таке? Га?..
Зиркнула на екранчик, тоді знов слухавку до вуха.
– Одна чи дві… Ну ясно. Добро. Цілуємо.
Вона ще м’яко всміхнулась і одвела телефон од вуха, щось поклацала на ньому.
– Зв’язок зникає, – прокоментувала, поглянувши на Антона. – Цей… як Лара сказала? Покриття немає.
– Що вона там? – спитав Антон.
– Каже, доїхала, вже в Москві. Ігор там, привіт передавав, – вона зітхнула і приклала руку до серця. – Господи, мені аж якось…
– Одлягло?
– Угу. Як голос її знов почула…
– Та й мені таке.
– Хотіла тобі слухавку дати – якраз почало переривати…
– Нічого, воно чутно й так.
– Знаєш… – Іра задумалась. – Таке буває, як ото їдеш куди, думаєш – наче що забув.
– Буває, – полегшено кивнув Антон.
– А воно ж не завше і правда, що забув, так лишень здається.
– Угу.
Іра всміхнулась.
– Диви… – показала на екранчик телефону.
Вона почала йому показувати різні функції апарата, якісь там цяцьки і текстові повідомлення, якісь номери… Як виявилось, вона вже була в курсі діла, швидко розібралась у тій апаратурі. Так, патякаючи про телефон та про всілякі подібні дурниці, вони й незчулися, коли досягли станції Зерново, а себто – російської митниці. Щоправда, цього разу митники та прикордонники їх двох не надто мучили – зиркнули на документи, ото і все. І собак наче ніяких не було, у всякому разі – в їхньому вагоні. Сумки не перевіряли навіть.
– Як тобі Ігор? – спитав Антон у Ірини, коли вже поїзд рушив.
Іра задумалась, а тоді лукаво всміхнулась.
– Чесно? Він… цікавий.
– Тобто?
Вона зігнула ноги і обхопила їх руками, так ото всілася в куточку коло вікна.
– Чого ти допитуєшся? – знову всміхнулась лукавенько.
– Просто… – той знизав плечима, – питаю як у жінки.
– Ну раз як у жінки, то… він привабливий, – вона похилила голову на плече. – Уб’єш тепер мене?
– Уб’ю.
– Придушиш? – вона обхопила власне горло руками, зображуючи конвульсії.
– Угу, – кивнув Антон.
– Ясно, – кивнула й Іра, склавши руки на грудях і вдивляючись у тьму осінньої ночі за вікном.
– Правда, привабливий? – ще спитав Антон, задумавшись.
– Ну-у, – протягла вона і собі, задумавшись, – це важко пояснити, я не знаю… щось у ньому таке є. Він не такий, як ті її попередні, щось… Знаєш, що найцікавіше?
– Що? – Антон посунувся трошки ближче.
– Вони якось дуже один до одного підходять, вони обоє такі якісь… ну знаєш – незвичайні, – вона мрійливо всміхнулась. – Не знаю, я за неї рада, направду.
– Та і я, – кивнув Антон, і собі всміхнувшись. – Бачиш, яка вона нині…
– Божее-е! – Іра заломила руки, ніжно всміхаючись. – Така закохана-закохана, ммм!.. Щаслива, – вона радісно зітхнула. – І він її також кохає бозна-як, це видно, – нахилилась вона до Антона. – Як вони тоді цілувались, на веранді, пам’ятаєш? Боже, я думала вони спалахнуть обоє, вибухнуть, брр! – Іра захоплено струснулась усім тілом. – Скільки жаги!..
Минули Хутір Михайлівський. Наша митниця, сонний гомін, вогні станції, «покупаю рубли»… Дрімали й не дрімали, стояла глуха осіння ніч за вікном, пролітали освітлені переїзди, одинокі ліхтарі, полустанки в осінніх полях. Миг! – і тьма… Зблиск! – і тьма… Духота вагону, ніч, вересень, Сумщина.
Засіріло, як під’їжджали до Конотопа. Дроти підстанції, важкі мотузки над землею, перисті нерухомі хмари в бездонному небі, досвітні зорі в отій вишині. Осьде потяглися околичні будинки під шифером та саморобними телевізійними антенами, вибрані городи, зів’яле кукурудзиння, соняхи на межі, зарослі пирієм стежки, ґрунтові дороги в росі, шматок поля в низькому тумані, канавки, тополі, хиткий очерет під залізничним насипом. Вставало місто дитинства, виринало з непевної імли, напливало на них; займалось далеке світання.
Вони витягли свої сумки з-під полиці і рушили на вихід ще задовго до вокзалу – в Конотопі виходили лише вони. На перонах людей майже не було, ніхто їх не стрічав, ясна річ, вони взяли по сумці та й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим», після закриття браузера.