Читати книгу - "#Галябезголови"

— А ти мене неуважно слухала? Хочу забрати у Галі гроші, бо вона, дідько, злодюжка! Ти знала, що через ті гроші людей повбивали! Чи ти вже не віриш, що Галя в курсі, де гроші?!

— Галя в курсі, Тьомо. Просто мені насрати на її гроші!

— А мені — ні! — вже біг до дверей. — Я занадто багато сил вклав у ту… тему! — зупинився біля дверей, обернувся до Жені: — Сподіваюся, ти мене зрозуміла? Я збираюся повернутися сюди з Галею, Женю! Якщо ми увійдемо і я побачу тут тебе, значить, між нами все скінчено! А якщо ми повернемося і тебе тут не буде, значить, ти — моя жінка і між нами все тільки починається.

Поки сотня обраних по всьому світові перерозподіляє владу на континентах, а тисячі грошовитих — всередині країн-областей-галузей, їхня челядь теж не байдикує: заводить власну челядь, утворює мікротериторії свого мікровпливу і безперервно працює над їх розширенням аж до розмірів, які би дозволили накопичити ресурс і перекочувати до зграї грошовитих.

Льоня Бурсак мав своїх людей всюди: і серед фіскалів, і в прокуратурі з поліцією. Ясно, що конфіденційну інформацію Льоні доставляли не полковники і не генерали, але лейтенанти з капітанами знають не менше. І вміють заповнювати дірки відсутніх фактів власними аргументованими припущеннями, бо теж мріють вибитися з челяді.

Полковник Жадкін на кілька днів надійно ізолював результати експертиз, які прямо вказували на участь нардепівського помічника у мутній історії з грошима-впливами-трупами. Та Фелікс Аскольдович не контролював усі неофіційні течії, які вирували всередині управління куди стабільніше й ефективніше, ніж функціональні обов’язки, субординація, таке інше. Скажемо чесно, Жадкін і гадки не мав, що до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено заяву Андрія Івановича Чорнобая стосовно смерті жителя Козельця громадянина Гаваненка, що коліщатка, змащені правильними мастилами, вже закрутилися і досудове розслідування стартувало. А Льоні Бурсаку простимульований лейтенант про це маякнув.

Льоня не відчував небезпеки, яка нависла над ним. Заглибився в інтриги шефа, вже подумки рухав гравців, намагаючись вивільнити більш вагому позицію і для себе. Він і Ореста Валерійовича Гашинського, який на кілька днів літав до Іспанії, де мав спільний бізнес з одним із синів одного з колишніх очільників столиці, приїхав зустрічати до аеропорту з таким значущим виразом обличчя — нардеп одразу помітив.

— Льоню, а що з мордою? Виграв конкурс «Найміцніші яйця»?

— Шефе, погані новини. У Єдиному реєстрі досудових розслідувань зареєстрована заява, у якій вас звинувачують у смерті того козелецького йолопа, якого ви…

Гашинський глянув на Льоню, як на гімно.

— А чому не порішав? Брав участь у конкурсі «Найміцніші яйця»? — жбурнув Льоні дорожню сумку: неси!

— Оресте Валерійовичу! — Льоня зловив сумку, заспішив за нардепом, який вже прямував до своєї автівки. — Типу… свого часу все порішав! Одразу після того, як ви його відходили!

— Значить, погано порішав, Льоню! Мені за тебе твою роботу виконувати, га? Чи ти, суко, вважаєш, що народного депутата України хтось може отак просто звинувачувати у, сука, вбивстві?!

— Ясно, що не може! Але… дуже хоче! Кажу ж: несподівано з’являється заява, яку вже внесли до Єдиного реєстру.

— З’ясував, хто в нас такий сміливий?

— Пам’ятаєте дівчину з котом? Яка була в автівці разом із тим Консуматенком, якого ви, до речі, теж…

— Що? І там — проблеми?

— Ні, ні! Консуматенка закопали біля сараю, там — усе нормально. Заяву на вас написав свекор тої дівчини, яка з Консуматенком у машині була! Чорнобай Андрій Іванович.

Нардеп зупинився біля автівки. Уп’явся у Льоню недобрими злими оченятами.

— Хай хтось із наших людей у поліції знищить заяву! А ти цим Чорнобаєм займися конкретно.

— Типу… замовити його?

— Типу… перестав мене розуміти? — визвірився нардеп.

— Оресте Валерійовичу! Є завдання, якість виконання яких напряму залежить від того, наскільки чітко вони сформульовані, — обережно відповів Льоня.

— А що я такого нечіткого тобі сказав, а? Грохни цього покидька! Закопай! Замочи! Прибий! Ще запитання є?

— Є…

— Та що тобі ще не зрозуміло, йолопе ти довбанутий?! — нардеп так психонув, що став бризкати слиною. — Ти мене зустрічаєш в аеропорті! З поганими новинами! Ти, суко, не пропонуєш вихід! Ти тупо ниєш, що у нас — повна жопа, я за тебе тут усе розгрібаю, і після всього у тебе ще залишилися питання?! Які?

— Бюджет, шефе. Ви ж розумієте: за нормальні гроші я знайду чіткого виконавця, а за копійки доведеться якогось бомжа на цю справу підписувати.

— А чим тобі бомжі не догодили? Ти у нас, сука, гидливий?! Бомжі — не люди тобі? Так знайди наркомана за дозу! — відрізав нардеп.

Андрій Іванович Чорнобай забув, коли хвилювався за власне життя. І раніше жив, наче плив, без втоми, а тепер хоч і трохи втомився, проте давно на березі, на твердому ґрунті: які у нього можуть бути проблеми?.. А от Галя з Тьомою, здається, повною мірою не розуміють, у яку небезпечну гру їх втягнули! Тривожився за молодих. Передоручив справи по «Леваді» Казидорівні, третій день стирчав у Києві, у невеличкій квартирі на Печерську. Терпляче чекав на дзвінок Антона Черпака, бо домовилися: як тільки небезпека для сина і невістки мине, Антін зразу ж зв’яжеться з Андрієм. А до того їм краще не зідзвонюватися.

— Антоне, якого ми так шифруємося, наче державний переворот плануємо? — спитав друга.

— Брате, відірвися вже від своєї «Левади»: вона тебе зробила дрімучим! — відповів Черпак. — Час усувати від справ старі кадри! Від них смердить! І ми зараз реально підштовхнули до докорінних змін в окремих сферах життєдіяльності країни.

— Так чому б не робити це публічно?

— Все, що в нашій країні робиться публічно, заздалегідь приречене на провал. Здебільшого все публічне таким і стає тільки для того, щоби знизати плечима і сказати: «Упс! Знову не вийшло!»

Чорнобай би посперечався, та давно перестав витрачати час на все, що вважав позбавленим змісту.

— Результату довго чекати? — перепитав настирливо.

— Не тільки ми з тобою прагнемо відірвати від годівниці політиків старого штибу, — розпливчасто відповів Черпак, автоматом приєднуючи Чорнобая до своїх політичних планів. — Уся країна того хоче.

— Мабуть, не дуже хоче! — буркнув Андрій Іванович на третій день добровільного байдикування у столиці. Так-сяк контролював справи «Левади» телефоном, варив собі каву в невеличкій квартирі на Печерську, і