Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

— «органи гетьманської влади відзначали надзвичайно негативний вплив свавільних дій окупаційних військ на ставлення селянства до правових норм»,

— «гетьманській владі не вдалось повернути суспільне життя в русло державно-правових відносин, відновлення функціонування державного судочинства, наведення правового порядку, встановлення права приватної власності»[27].

Принципово важливі висновки знаходимо в іншого фахівця: «У сільському середовищі, окрім соціальних суперечностей, існувала ще й маса інших — вікових, родинних, кланових тощо. Революція викрила ці різнопланові конфлікти та надала їм суспільно-політичного значення. Нескінченні «розбірки», «мужицькі війни» постійно відбувалися на сільських вулицях: між заможними і бідняками, «своїми» і «чужаками», старожилами і переселенцями. ...«Аграрна революція», різке падіння товарності виробництва на селі створили величезні труднощі, перш за все, в продовольчому забезпеченні міст, викликали загрозу голоду, посилили соціальне напруження. Неминуче наростав конфлікт між містом та селом. Ситуація катастрофічного посилення голоду в місті вимагала хліба від села. Вирішити продовольче питання суто економічними, ринковими заходами було неможливо», — прямо вказує сучасний дослідник.

Намагаючись розв’язати нерозв’язуване, а саме: якщо не вирішити (це було неможливо за визначенням), то, принаймні, хоч якоюсь мірою пом’якшити продовольчу проблему у країні, що воює; всі її уряди — царські, Тимчасовий, Генеральний секретаріат та Рада Народних Міністрів УНР і, звичайно, Рада Міністрів УД — мусили вдаватися до продовольчих реквізицій — ніякими іншими методами вирішити проблему було неможливо.

Першим пішов цим шляхом Тимчасовий уряд. На початку осені 1917 р. запровадили хлібну (але не тільки) монополію та продовольчу розверстку, виконання якої поклали на спеціально створені для цього випадку продовольчі загони. Застосування військової сили проти селянства при реквізиціях стає постійним з березня 1918 р., тобто з часів УНР. Село відповіло організованим спротивом: селяни не лише не здавали надлишки, але розкрадали зібране, припинили платити податки, відмовлялися виконувати будь-які повинності, чинили силовий опір продовольчим органам. Коло замкнулося: становий хребет УНР — селянство — зі зброєю в руках виступило проти неї.

«Літо 1918 р. стало часом інтенсивного формування повстанських загонів, які в офіційних документах звалися не інакше як «більшовицькими бандами». Головнокомандуючий німецькими військами в Україні фельд­маршал Г. Ейхгорн стверджував, що 10—12% українських селян влилися до повстанських лав, чисельність яких таким чином сягала 2,5 млн чол.».

У листопаді гетьманський уряд фактично перейшов до продрозкладки. «Продовольча кампанія своєю напруженістю лишає позад себе навіть часи продрозкладки 1920—1921 pp. Продовольчий режим, запроваджений гетьманською владою, поставив у скрутне становище навіть поміщиків». Завдяки зусиллям державної адміністрації та окупаційного військового командування, на кінець листопада вдалося заготовити майже 50 відсотків від запланованого об’єму хліба. Це «дозволило значно покращити стан постачання міст», але «основна проблема в той час полягала в незадовільному стані транспорту». В кожному разі, «конфлікт із селянством будь-якого режиму був неминучим — незалежно від того, яка партія мала владу і яку аграрну політику вона відстоювала».

Підсумок: першим і головним наслідком так званих «національно-визвольних змагань українського народу», тобто погромницького селянського руху, спровокованого та організованого Українською Центральною Радою, стала тотальна руйнація укладу життя мільйонів людей, укладу, який так-сяк складався впродовж попередніх століть.

Обмеження четверте, яке жорстко сковувало політичний маневр Скоропадського та його прихильників, — патологічна нездатність українських націонал-соціалістів до осмисленої державної діяльності, їх нездатність зрозуміти суть і призначення держави, їх тотальне, всеосяжне нехтування основами права та закону, критично низький рівень освіти й культури взагалі.

Вакуум влади мав наслідком таке: «Міністерства зверталися до своїх співробітників через газети. ... На місцях державний апарат був практично відсутній. Іноді всю владу УНР у повіті могла представляти одна людина — повітовий комісар. Цим скористалося чимало місцевих діячів. Вони встановлювали свою владу на невеличкій території, створювали збройні загони і забезпечували існування своєму селу, тероризуючи сусідні. Доволі часто це призводило до справжніх боїв між сусідніми селами. Березень та квітень 1918 року в українському селі — це час збройних сутичок між самими селянами та між селянами і великими землевласниками».

Головні прямі наслідки авантюрної, зрадницької, шахрайської та некомпетентної за своєю суттю й змістом зовнішньої та внутрішньої політики українських націонал-соціалістичних вождів були такими:

— тотальне відчуження населення від політики як такої. «Соціально-політичні настрої населення (29 квітня. — Д. Я.) характеризуються пасивним спогляданням за політичною ситуацією, намаганням не стати учасником політичної боротьби, роздробленістю та спробами локальної самоорганізації»,

— «повна дезорганізація транспорту, зв’язку та державного апарату лише поглиблювала цю ситуацію»,

— «основними ідентичностями серед населення українських земель були селянська («я — селянин»), українська національна (нечисленні прихильники Центральної Ради), великоросійська, єврейська, польська національні (як сторонні спостерігачі, але не активні учасники політичного життя), малоросійська (етнічні українці, що є лояльними до Росії), більшовицька (поширена серед зденаціоналізованого робітничого класу)»,

— селяни тепер воліли зосереджуватися на локальних питаннях і не озвучувати свою позицію щодо подій всеукраїнського рівня. Їх тепер турбували проблеми розподілу конкретної земельної ділянки у власному селі та недопущення до неї жителів сусідніх сіл. Оцінити гетьманський переворот вони були не спроможні»[28].

Павлові Скоропадському довелося мати справу і з таким суспільством, і з політиками, які довели це суспільство до такого стану. Стан цього суспільства, 90% якого становили неписьменні селяни, котрим в один день подарували загальне виборче право, свободу слова, право об’єднуватись у політичні партії та громадські організації, описав сучасний дослідник О. Михайлюк[29]. Українські селюки використали надані їм демократичною Лютневою революцією права тільки для всеохоплюючого грабунку: «У розгромній хвилі, що почалася весною 1917 р. і не припинялась до весни 1918 р., селяни захоплювали поміщицькі землі та реманент, грабували маєтки та економії, ґуральні та заводи, земські установи, вирубу­вали сади й ліси. Зазнало погрому велике сільськогосподарське виробництво, включно з багатьма рентабельними господарствами з високою культурою сільського господарства. Будівлі, сільськогосподарські машини, реманент були не стільки розподілені серед нових власників, скільки розграбовані, знищені, спалені під час погромів маєтків».

Наслідок аграрних інновацій, спровокованих та заохочених «законодавством» УЦР/ УНР, був таким: «...наприкінці 1917 — на початку 1918 p. було розподілено 8 млн 991 тис. десятин, або 55,5% приватної землі. Восени 1918 р. порівняно з 1913 р. посівні площі скоротилися майже наполовину. Були ліквідовані поміщицькі господарства — основні виробники товарної продукції. Послідовно відбувалася руйнація продуктивних сил у сільському господарстві: спочатку знищення поміщицького, а потім і селянського рентабельного господарства». Це наслідок економічний.

А ось наслідок соціальний: «Аграрна революція не привела до соціального зрівняння села, вона лише надломила його психологію круговою порукою розкрадання: тепер часто одні селяни заздрили тим, хто ухитрився під час погромів схопити кращий шматок, і на цьому ґрунті виникали конфлікти. Від розгрому поміщицьких маєтків більш за все виграла заможна частина селянства, котра, маючи коней та підводи, вивозила майно поміщика. «Усе геть-чисто розграбовано, дужчі та багатші понабирали скільки влізло, а голоті майже нічого не дісталося, через що тепер один на одного шукає помсти».

Ситуацію дещо