Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Я стояв перед великою камяною стіною. Напевно, мої кістки просто кричать, відчепися від нас. Я стою тут уже близько двадцяти хвилин, І попри це спізнююся на побачення з рідним батьком на десять хвилин. Бабуся яку я зустрів, наче включила в мені якусь невидимму кнопку. А й справді, можливо я просто шукаю проблему там де її немає? Але все ж мені хотілося б поговорити з ним. Хоча...я і не розумію чи потрібно мені це. 

Я нервово "хрускав" пальцями. Важко видихнувши я заплющив очі спершись на руль свого моцика. Все, Макс, зберися. Якщо хочеш з ним поговорити то встав і пішов. А ні то розвернувся і поїхав додому. Я розімнув плечі і все ж зліз із свого транспорту. Ноги повели до невеличкої будки котра була наче у стіні. 

- Мета вашого візиту, - спитав у мене солдат котрий стояв біля дверей.

- У мене побачення із Владом Боднаренко. 

Чоловік кивнув.

- Руки на ширині плеч, - я став як він і сказав.

Здається, він мене обшукував так наче я якусь наркоту хотів пронести сюди. Все ж, я нарешті опинився в середині. Мило. Все з дерева,у примміщені є три столи та лавки. На одній із них зараз сидять мала дитина та жінка. Схоже, вони чекають на чоловіка. Як вже сказав, дуже мило. 

- За три хвилини він буде тут. В них по розкладу вечеря. - сказав чоловік позаду мене а я аж підстрибнув. Ну можна так людей лякати? 

Я кивнув головою. Сівши на цю лавку почав знову мнути руки. Ні. Це не правильно.

Я їхав на свєму мотоциклу нічним містом. Можливо, колись я пошкодую що втік але точно не зараз. Оля Миколаївна мала рацію. Я сприйняв всю інформацію так різко, тільки тому що очікував якихось змін. В моїй уяві свій перевернувся і розірвався. Але це не так. Все залишилося тим же. 

Я з  годину петляв містом а тоді зупинився глянувши на телефон. Три пропущені з невідомого. Я передзвонив.

- Максим, ви не зявилися на зустрічі. Її перенести? Це адвокат.

Я заплющив очі.

- Ні, я...я передумав. Дякую. Вибачте що так вас кинув.

- Нічого страшного. Гарного вам вечора.

Я завершив виклик та покрутив мобільний у руці. Після чотирьох кіл сховав його у внутрішню кишеню та знову завів двигун. Я перестав тиснути на газ тільки коли вїхав у знайому ппдвіря. Довго сидів на моцику дивлячись на будинок, перший поверх якого світиться. Раптом з дверей вилетіла Катя. Я встав з мотоцикла.

- Ей, обережніше, - сказав я коли вона кинулася на мене ледь не звалюючи з ніг.

- Ти дурник. Я хвилювалася. - сказала вона ображено.

Я посміхнувся. Погляд піднявся на батька котрий також вийшов. Він здається нервово посміхнувся а тоді зробив дещо дивне по моїй версії року назад. Він обійняв нас із Катею і я не стримав посмішки. 

- А у вас тут обіймашки?

Напевно, з будинку вийшли справді всі. Ми відсторонилися і Денис підбіг до мене. Я не стримався і підняв його на руки. Хлопець посміхнувся.

- Ти вже закінчив свою важливу роботу через яку тебе не було?

Я нахмурив брови.

-Каміла сказала що в тебе якась важлива робота тому ти поїхав. Я сумував. 

Я посміхнувся.

 - Так закінчив. І тепер ти точно не будеш сумувати...

Ми зайшли в будинок. Катя і Ліда пішли шукати фільм, котрий Денис запропонував подивитися разом. Я ж навіть не відмовив.

- Що тобі сказав Влад? - спитав батько котрий ішов біля мене.

Я знизив плечима.

- Можливо це була велика дурість але я втік. Зайшов на частину але...втік. Думаю, в мене вже є батьки і інших мені не потрібно. 

Батько посміхнувся а тоді поклав свою руку на моє плече.

- Я радий.

Ми зайшли у вітальню. Виявилося, що вибір упав на фільм-фантастику. "Занепалі". Думаю, буде цікаво. Ліда принесла з кухні попкорн. Денис сів на мої коліна і спершись головою до моїх грудей невдовзі заснув а я не стримав посмішки. Все ж, тут не вистачає однієї важливої людини. Дуже важливої.

***

Через декілька місяців

- Ну що це за подарунок? - нила біля мене маленька снігурочка.

Надворі сніг наче мав особисте життя. І було воно напевно надто бурхливе. Навіть зараз, коли ми з Камілою ідемо з спортзалу він ширяє небом. Снігопад, котрий прогнозували у радіо перейшов до дій. Я посміхнувся дивлячись на Камілу. На її шапку вже встигло нападати снігу. Вії дівчини також були ледь білі. А у цьому білому пуховику вона була викапана Снігуронька. Гаразд, але дюймовочкою вона буде завжди.

- Каміла, от сьогодні і дізнаєшся. Просто пізніше.

- Я помру з цікавості до півночі. Це так далеко.

Я посміхнувся.

- Всьогопять годин. Зараз сьома а не встигнеш і зморгнути як буде північ.

Дівчина закотила очі. Ми сіли в авто і мій погляд вловив знайомий шарф. Я намурив брови.

- Не памятаю щоб я давав тобі свого шарфа.

Щоки дівчини зачервонілися.

- Ой. А це твій...

- Так. Он я ще був його випадково зачепив нат кінчику і нитка вилізла. 

Каміла глянула на мене.

- Так, це твій фшарф. Я як у місті була свого не мала. А знайшла твій у шафі, і...стоп. Тобі шкода для мене шарфа?

Я завів авто і посміхнувся

- Звичайно ж ні. А іще ммені нервомівно приємно бачити як ти в ньому ходиш. 

Каміла посміхнулася і повернулася до дороги. Вона моментами була як Денис. Така ж мила і вередлива. Я зупинився біля кавярні. Ліда написала щоб купити іще щось солодке на стіл, бо вона не встигла спекти. Я не бачив у цьому проблеми тому вийшов з авто.

- Я зачекаю на тебе тут, - сказала дівчина і я кивнув.

Швидко перейшовши через дорогу я опинився у пекарні. Вибір тортів був великим але все ж консультантка допоммогла мені і "Зимова вишня " була в машині коли я повернувся. Каміла глянулоа на мене.

- Щось не атк?

Вона заперечливо похитала головою.

- Ні. Все...чудово.

Але я бачив як змінився її настрій. Ми рушили як Каміла знову глянула на мене.

- Та не дивився так, - засміявся я і вийняв зі свого плаща пончик.