Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я постояла кілька секунд: все спокійно.
– А… куди ти її? – запитала врешті.
– Планувала до Лісу, – відгукнулася Сара. – А там вже, як вийшло.
Тої ж миті почувся гуркіт, до коридору увірвалося місячне світло – відкрився прохід. Сара підскочила та приготувала Книгу, наче пропалить кожного, хто ступить до неї.
Над проходом зависло моє паперове чудовисько.
«Ще раз такі фокуси утнеш – життя тобі не дам», – прошипіла Книга.
«Тобто, до цього давала?..»
Сара навіть трохи здивувалась.
– Не думала, що можна так… нарізно.
Книга похмуро глянула на неї. Кумедно! У цього паперового чудовиська, не було ні очей, ні навіть обличчя, та я точно знала, що воно робить, з якою емоцією дивиться чи говорить.
«Невже це дивує тебе? – у звичному тоні фиркнула Книга. – Ми поєднані магічним зв’язком. А от що тут робить вона?» – спитала так, ніби жалкує, що я їй свідок, інакше б убила її.
– Це так цікаво виглядає, – прокоментувала дівчина. – Ти так і будеш тут стояти? Мені ще бібліотеку зачинити треба й залишити ключі над одвірком.
Я поверталась до гуртожитку. Провалитися в потаємні підземні ходи – доволі несподіване завершення дня.
«Книго, – звернулася я, – а як ти відкрила прохід?»
«Смальнула холодком, – відказала вона. – Механізм пускався в дію контактом із крижаною магією».
«Не зрозуміла, – видала я. – Як же я відчинила його, різонувши кинджалом? Хіба він має в собі магію і я здатна задіяти її?»
Тоді мені пригадалася ще одна річ. Моя злість та скрижанілі руки. Тонка морозна плівка та сніжинки, що осідають на шкіру.
«Книго, що то було? Я знаю, що ти знаєш».
«А ти не знаєш, що я не одна це знаю?..» – єхидно відрізала вона.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.