Читати книгу - "Її величність кішка"

Насправді я значно більша…

Я можу бути всім.

Збагнути це — і є справжня любов.

Сповна усвідомивши цю думку, я кричу — на весь голос, щосили.

Довго й надсадно.

Мене зупиняє лише гупання у двері нашої каюти.

Я розплющую очі. Піфагор — також; ми дивимось одне на одного. Вигляд у нього очманілий.

— Котра година? — запитую я.

Сіамець розсуває штори. Надворі ніч.

— Це було довго.

— І чудово. Тобі як?

— Неймовірно. Навіть не знаю, що сказати. Дякую тобі, Бастет.

— Тобі дякую, Піфагоре.

Уривчастий стукіт у двері гучнішає.

Я витягую USB-кабель. Піфагор, і собі висмикнувши дріт, відчиняє.

На порозі — схвильована Наталі, лепече щось по-людськи. Я вставляю в Третє Око свій приймач-передавач-перекладач.

— Ви всіх побудили. Горлаєте вже хвилин десять. Що сталося? З вами все гаразд?

Мені хочеться поділитися з нею моїм дивовижним відкриттям (Кохання з великої літери «К»), та її обмежений людський мозок навряд чи здатен осягнути це поняття, дарма що вона перша про нього розводилася — то, мовляв, виняткова перевага її виду.

— Тихіше, будь ласка… Ваші розваги не дають спати.

Авжеж, чуже щастя завжди дратує.

Я помалу оговтуюсь після щойно пережитого екстазу.

Затягнувши Наталі в її каюту, я стрибаю на краєчок ілюмінатора — хочу дивитися їй просто в очі.

— Ви мусите віддавати мені належну шану. Здається, часом ви забуваєте, хто я.

Ще зарано наказувати їй мене титулувати, тож я веду далі:

— Я — Бастет, я готую всесвітню революцію, революцію Блаженства. Пора вже вам, людям, зрозуміти: відтепер господарі не ви — а ми. Ваше панування минулося — як минулася доба динозаврів. Можете відпочивати. Тепер слово за нами.

Та чи здатен її куций розум осягнути цю очевидну істину?

— Не переймайтеся, покладіться на мене. Все буде добре. Я про все подбаю, — додаю наостанок.

А про себе думаю:

Я осягнула Гумор, Мистецтво і Любов. Тепер дорогою Блаженства поведу вас я.

76. Ієрархія вовчої зграї

Першими у вовчій зграї йдуть старі та хворі — саме вони визначають швидкість руху групи.

Одразу за ними — декілька сильних вовків: вони захищають зграю від ворогів та полюють на здобич.

Їм допомагають п’ятеро слабших, що рухаються по центру. Останній у колоні — ватажок. Йдучи позаду, він пильнує порядку. Отже, слабкі — попереду, сильні — позаду, ватажок — як наглядач — замикає ходу.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

77. Земля обітована

Моя матуся завжди казала: «Якщо довго і пильно дивитися, то навіть найнудніша вистава виявиться цікавою».

Я дивлюсь на море і думаю, що завдяки цій пригоді краще пізнала себе, відкрила в собі приховані таланти. Від роздумів я поринаю в такий стан, що, певно, всі на кораблі помітили мою дивакувату поведінку.

Після єднання з Піфагором усі здаються мені милими, навіть до Анджело (цього бешкетника, що не проґавить нагоди мені допекти) я відчуваю ніжність.

А згодом магія кудись щезає. Щораз більше я стаю схожа на «себе колишню». Мені всі осоружні, на душі мулько через пацючу навалу, а Анджело дратує самим лише своїм виглядом.

Одначе повне єднання з Піфагором не повторилось. Надто вже було добре. Часто таке виробляти не можна: гадаю, досить одного разу на рік.

Я це зробила: знайшла ще одну стежку на шляху до самопізнання; тепер я розумію — це можливо, але втрачати голову не варто — і без того забагато клопоту.

Така вже халепа: довго шукаємо щастя, а як знаходимо — не знаємо, як втримати.

І навіть пристрасне кохання Наталі й Романа перейшло в рутину. Я більше не відчуваю між ними тієї електричної напруги, яка була, коли вони жили мріями про єднання. Мабуть, тому люди так розтягують прелюдії: знають, що стосунки охолонуть.

Подумки вертаюся до Піфагора. Тепер я розумію, звідки моя стриманість.

Коли по-справжньому кохаєш — повсякчас боїшся втратити.

Та втрачати голову не можна. І прихилятися до цього кота я не мушу. Піфагор — лише самець, нічим не кращий за інших.

Кохання треба остерігатися.

Я стріпуюся, вилизуюся, тюпаю на корму до моєї служниці, позіхаю, потягуюся й нарешті запитую:

— Скільки ми вже пливемо?

— Тридцять п’ять днів.

— І коли прибудемо?

— Не знаю.

— Я не хочу, щоб моя історія розвіялась за вітром, — нявчу я. — Тож розповім її котам на кораблі. Хай запишуть, коли зможуть.

Здається, Наталі не надто зацікавили мої слова, та я не відступаю:

— А як ні — я хотіла б диктувати мемуари вам. Я буду говорити з вами так, як із молодими котами; ви це запишете на диктофон, розшифруєте запис і зробите книжку. Я вже маю ідею для назви: «Завтра будуть коти».

Наталі супить брови.

— Я хочу, щоб ви були моєю офіційною редакторкою.

Вона запалює цигарку та спокійно курить. Здається, вона й досі не сприймає мене серйозно. Здуріти можна — яке упереджене ставлення! Попри все разом пережите, ми для людей і досі домашні тваринки.

— Ця книга стане Біблією для котячої цивілізації, — наполягаю я.

Глузливо стенувши плечима, вона ласкаво мене гладить. Ніби нічогісінько не втямила. Та справа не в перекладі — просто вона мислить інакше.

Вона досі має себе за головну.

Аж тут мою увагу привертає дещо дивне: високо в небі з хриплим криком ширяє мартин. Наталі також зауважує птаха.

Б’є на сполох корабельний дзвін. Ми кидаємося вузькими коридорами до носа вітрильника. Усі насторожі: Анджело посіпує хвостом, Есмеральда недовірливо похитує головою, Піфагор нервово чухає за правим вухом, Шампольйон високо здіймає білого чубчика, Наталі пильно вивчає горизонт у бінокль. Раптом люди починають верещати.

— Це Нью-Йорк? — запитую я.

— Так. Я бачу перші хмарочоси. Ми на місці, — з полегкістю відповідає Наталі.

— Будь ласка, дайте мені бінокль, служнице.

Я припадаю до окулярів. Переді мною сірим лісом прямокутників вигулькують гостроверхі будівлі. Наш вітрильник повним ходом мчить до берега, що набуває дедалі чіткіших обрисів. Не відриваючи від бінокля очей, я поволі кручу головою, щоб добряче усе роздивитися.

— Там — статуя Свободи, — скеровує Наталі мій бінокль.

Я впізнаю статую жінки — у тозі, з факелом у піднятій руці — таку саму, як на Лебединому острові. Єдина відмінність — ця десь удесятеро більша.

Аж тут мою увагу привертають брунатні плями на простягнутій в небо руці. Мене пересмикує. Придивляюся.

На іржу це не схоже.

— Збільшіть зображення, служнице.

Наталі налаштовує зум. Побачене змушує мене здригнутися від огиди.

— Ще трошки, будь ласка.