Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

зародилося, повинне за будь-яку ціну подолати величезні відстані — своєрідний карантинний кордон, що його встановив сам Господь Бог. Та це тільки початок. Далі йде солодка отрута облудної безконечності — божевільні фантазії, згідно з якими планету за планетою, зоряну систему за зоряною системою, зрештою, галактику за галактикою можна змусити повсюди і на віки вічні підтримувати й живити тільки той різновид життя, який властивий людській расі. Ця фантазія породжена ненавистю до смерті та страхом перед істинним безсмертям, і її потай плекають тисячі людей, котрі не знають, що роблять, і сотні — котрі таки це знають. Вони готові поневолити чи й узагалі винищити всіх розумних істот на інших планетах, якщо тільки там таких зустрінуть. І ось завдяки професору Вестону нарешті з’явилися засоби, за допомогою яких цю мрію можна було рано чи пізно здійснити. Великий фізик винайшов двигун, що дозволяв здійснювати міжпланетні перельоти. Маленький на відстані чорний предмет, що плавав ген-ген унизу в непорочних водах Переландри, ставав у Ренсомових очах дедалі більше схожим власне на космічний корабель. «То ось навіщо мене сюди послали, — думав він. — На Малакандрі Вестон зазнав невдачі і тепер прибув сюди. І саме я маю стати йому на заваді.» Ренсома охопив страх: він добре усвідомлював свою слабкість та безпорадність. На Марсі Вестон мав тільки одного супутника, проте в них була вогнепальна зброя. А скількох поплічників він міг привезти з собою сюди? Та й здійснити задумане на Марсі йому перешкодив не Ренсом, а елділи, зокрема — великий елділ, Оярса Малакандри.

— У вашому світі я ще не зустрічав елділів, — квапливо сказав він Владарці.

— Елділів? — перепитала вона так, наче вперше чула це слово.

— Так, елділів, — повторив він, — великих і древніх слуг Малелділа. Вони не народжуються і не дихають, а їхні тіла ніби зіткані зі світла, тому ми їх майже не бачимо. Їм треба в усьому коритися.

Вона трохи поміркувала, а тоді мовила:

— Як же м’яко і ласкаво Малелділ робить мене старшою! Він оце показав мені всю природу та сутність цих благословенних створінь. Але тепер, у цьому світі, ми вже не мусимо їм коритися. Це все старий лад, Пістрявий, хвиля, яка пройшла повз нас і вже не повернеться. Той древній світ, де ти побував, і справді віддано під владу елділів. Вони правили і у твоєму світі — доки Той, кого ми любимо, не став чоловіком, — і ще й досі там перебувають. Проте тут, у нашому світі, першому, що прокинувся до життя після великого повороту, вони вже не мають влади. Між Ним і нами немає більше нікого. Ми виросли, а вони — змаліли. Малелділ каже мені, що власне в цьому й полягає їхня радість і слава. Вони прийняли нас — істот із нижчих світів, що потребують їжі і повітря, дрібних, слабких створінь, яких могли знищити одним легким доторком, — і радо дбають про нас і роблять нас дедалі старшими, аж доки ми не станемо старшими за них, а самі вони не впадуть нам до ніг. Це радість, якої нам зазнати не судилося. Хай скільки я вчитиму своїх звірів, їм ніколи не стати кращими за мене. Проте ця радість переважає будь-яку іншу, хоч і не вища за нашу. Кожна втіха прекрасна по-своєму і ліпша за всі інші. Плід, який їмо цієї миті, завжди кращий, ніж усі решта.

— Були й такі елділи, яких це не тішило, — сказав Ренсом.

— Як це?

— Ми говорили вчора про те, що іноді можна віддати перевагу старому благу, а не новому.

— Так, ненадовго — на кілька ударів серця.

— Колись, ще до того, як було створено світи, один елділ став думати про старе благо. Це триває й досі.

— Але ж старе благо у такому разі взагалі перестає бути благом.

— Воно й перестало, проте він все одно за нього тримається.

Жінка здивовано глянула на нього і хотіла щось сказати, та Ренсом не дав їй цього зробити:

— Зараз немає часу про це розмовляти.

— Немає часу? А що ж із ним трапилося? — запитала вона.

— Послухай, — почав він, — та річ прилетіла сюди через Глибокі Небеса з мого світу. Там усередині — людина, а може, й не одна…

— Поглянь-но! — вигукнула Владарка. — Їх тепер дві — велика і маленька.

Ренсом побачив, як від космічного корабля відокремилася крихітна чорна плямка; ледь помітно для ока вона стала просуватися водною гладдю в напрямку до берега. Спершу це його здивувало, та потім він подумав, що Вестон — якщо тільки то був Вестон — міг і провідати якимсь чином про те, що поверхня Венери переважно вкрита водою, і прихопити з собою, приміром, розбірного човна. Та чи можливо, щоб він не врахував ні припливів з відпливами, ні штормів, і не передбачив, що може втратити корабель і відрізати собі шлях до відступу? На Вестона це зовсім не було схоже. А Ренсомові, звісно, не хотілося, щоб Вестон не мав змоги покинути планету З Вестоном, який не зможе повернутися на Землю, навіть маючи таке бажання, йому просто не впоратися. Та й узагалі, на що спроможеться він, Ренсом, без допомоги елділів? Ні, все-таки це несправедливо — доручати таку справу йому, простому філологові. Першому-ліпшому боксерові або, ще краще, якомусь вмілому стрільцеві було б набагато легше дати собі раду з цим завданням. Хіба що їм пощастить відшукати того Владаря, про якого говорила зелена жінка…

Тут у хід його думок втрутилося якесь приглушене бурмотіння чи воркотіння, що долинало звіддалік і вже кілька хвилин порушувало тишу, яка досі панувала довкола.

— Поглянь! — озвалася Владарка, показуючи на острови — вони вже не лежали на воді непорушно, а погойдувалися. Тієї ж миті Ренсом усвідомив, що чує, властиво, шум хвиль, поки що не надто великих; втім, на каменистих берегах біля підніжжя велетенських бескидів уже біліла піна.

— Море хвилюється, — мовила жінка. — Треба спускатися вниз і повертатися на острови. Скоро хвилі стануть надто великими, а мені не можна залишатися тут на ніч.

— Так, але ходімо іншою дорогою, — сказав Ренсом. — Тобі не варто зустрічатися з тим прибульцем із мого світу.

— Чому? — запитала вона. — Я — Владарка і Мати цього світу. Владаря зараз тут немає, то кому ж іще привітати чужинця, як не мені?

— Я сам його зустріну.

— Це не твій світ, Пістрявий, — відповіла вона.

— Ти не розумієш, — сказав Ренсом. — Цей чоловік товаришує з тим елділом, про якого ми говорили, він один із тих, хто тримається за старе благо.

— Тоді я маю все йому