Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

ґрунтовно ставився до свого хобі. Всі книги було розставлено в ідеальному порядку, за тематикою. Більшість — товсті, у шкіряних з позолотою палітурках, вік окремих сягав за півтора століття. У найбільшій шафі за трохи притрушеним пилюкою склом стояв грубезний том «Пригоди Більбо, або Туди-назад», виданий більше двохсот років тому, вочевидь, на замовлення когось із роду Азборанів, адже на широкому корінці красувався вовк з розкритою пащею у п'ятикутному щиті, а над ним — характерний силует ланодського альбатроса.

Відчинивши шафу та трохи у ній покопирсавшись, Нод витягнув книжку, яку одразу мало не випустив додолу — настільки несподіваною виявилася та знахідка. Її було покладено над п'ятитомним виданням «Малої енциклопедії з великої політології», корінці якої з темно-червоного оксамиту зі срібними тисненими літерами займали дві третини висоти полиці. Це була книжка у простій м'якій палітурці зі знайомою назвою «Білий замок на Чорній скелі». Жодних сумнівів — це був ідеально збережений примірник того самого, виданого у Республіці фантастичного роману авторства дисидента Вида Видющого, який Нод не так давно знайшов у старій платановій скрині у кунстадській хатині рибалки-контрабандиста.

Зрадівши нагоді дочитати, нарешті, цікавий роман, хлопець примостився у кріслі, поглянувши з вікна на парк, де Планс саме заходився підмітати старе листя. Відкривши першу, трохи склеєну сторінку, Нод побачив уже знайому дату видання — 34 роки тому. І напис «Самусові від Кетрі з нагоди тридцятого дня народження», зроблений, наскільки він міг пригадати, тим самим почерком, що і в примірнику зі старої скрині. Нод аж підскочив з крісла. Перевернув книгу — ніяких дірок не було і сліду. Підійшов до столу та потрусив — ніяких листівок. Але дарчий напис, безумовно, був той самий. Тепер його значення стало для Нода очевидним.

Щойно він спробував віднайти місце, на якому закінчив читати, як нагодився Самус. Нод напосівся на нього із запитаннями, звідки й коли ця книжка потрапила до бібліотеки. Зрештою, барон знехотя пояснив:

— Цей мало не єдиний не знищений примірник під час останньої війни вивіз з Туапулата до Князівства знаменитий найманець Ялай-бей. В Кетреного діда-бібліофіла він виміняв книжку на якийсь інший раритет. Кетря ж подарувала книжку мені і при цьому «жартома» зауважувала, що це мало не найдорожча родинна реліквія, тож я маю зробити правильні висновки. Я й зробив — десь за тиждень припинив наші стосунки. На цьому і ти припиняй свої розпитування, бо маємо наразі важливу здибанку коло Університету. Ходімо!

Вбравшись у щось подібне до одягу студентів — вузькі штани, картаті сорочки та легкі куртки-вітрівки, які Планс віднайшов у гардеробі, вони вийшли з котеджу чорним ходом та попрямували у бік університетського містечка.

— А ти читав ту книжку, подаровану Кетрею? — далі напосідався Нод на друга.

— Проглядав, але давай облишимо цю тему, — Самус, вочевидь, не хотів обговорювати те, що стосувалося Кетрі, однак Нод не вгавав:

— Я вже кілька розділів з неї прочитав.

— Швидко, — сказав барон, аби щось сказати.

— Почав читати ще у Республіці. І знаєш, на тому примірнику теж було вітання від Кетрі Самусові. Точнісінько, як на твоєму.

— ??? — Самус занепокоєно поглянув на Нода.

— Ну, слухай, — Нод коротко виклав барону історію віднайдення і втрати загадкової книжки.

— А що, імен Самус і Кетря у Республіці немає? — сердито запитав Самус.

— Здається, трапляються, але ж і текст, і почерк той самий. Таких збігів не буває. Схоже, це та сама книжка!!!

— Знову ти зі своєю містикою! — було зрозуміло, що адекватність Нода в очах Самуса після ще однієї згадки про надприродне буде остаточно поставлено під сумнів. — Коли тобі таке знову почне ввижатися, ліпше у свого привида запитай! Зрештою, двоє пришелепуватих краще порозуміються, а мене до вашої кампанії не мішай. Ми вже на місці.

«Університет імені короля Тода Першого» розташувався на північно-західній околиці столиці. Його років п'ятсот тому звели за королівським наказом на місці, де раніше був невільницький ринок. Саме на цьому торговищі і було продано легендарного Тода, який згодом став засновником королівства Ланод. Навчальний заклад колись огороджував потужний мур, що символізував його автономію від держави. Нині у мурі зробили чимало аркових входів, прикрашених гірляндами ілюмінації. Крізь арки туди-сюди сновигали розслаблені та веселі студентські ватаги, пересміюючись та незлобиво беручи на кпини одні одних. Канікули вже почалися, тож у містечку лишилися ті, хто знайшов на літо роботу у столиці або був залишений на кафедрах допомагати у дослідженнях.

Паб «Ла-ла-ла-ла» розташувався в одній з арок. У товщі стіни відкривався вхід до старого льоху, де раніше зберігали припаси, а нині розливали недороге, але пристойне пиво, яке закусювали копченими свинячими вушками. Відвідувачів було мало — молодь віддавала перевагу свіжому літньому повітрю.

Самус, роззирнувшись, впевнено попрямував у куток у дальньому від шинквасу кінці, де за столом вже сиділи двоє — добропорядний детектив Пилип Бобошко та товстий парубійко, вбраний у неоковирну синю робу і такі самі штани. Впевнено відсунувши стілець, барон гепнувся поряд з Пилипом. Нод також сів, опинившись навпроти парубка. Тепер його можна було роздивитися краще — майже безброве обличчя, маленькі очі, сплющений ніс із глибоко проваленим переніссям. На додачу від нього виразно смерділо потом. Нодові подумалося, що цей тип ще огидніший за його однокурсника Прена Пренота.

— Знайомтеся, — відразу перейшов до справи Пилип. — Це Йайд. Я проінструктував його, як ми домовлялися, — добропорядний поглянув на Самуса. — Даруйте, я поспішаю, — перш, ніж барон встиг відповісти, детектив пішов.

— Ну, Йайде, — барон нахилився над столом. — Знаєш, що нам треба від тебе?

— Пан Пилип пояснили, — парубок запопадливо поглянув у очі Самуса.

— От і добре. Сподіваюсь, добропорядний також пояснив, що буде, коли крутійствуватимеш. Отже, які в тебе зав'язки серед ратхарів? — барон перейшов на шепіт.

— Я ланковий нашої ланки у Котідані. Це неподалік від...

— Ми знаємо, де це, — перервав його Нод, пригадавши містечко зі «свого» майорату. — А з верховними адептами, які сюди прибули нещодавно, ти зустрічався?

— Були загальні збори вірних Ратха у столичному окрузі. На них виступала одна жінка. Звуть її Загра. Вона вимагає, щоб її називали «Ваша Палаюча Мудрість».

— Це вчена дама з Імперії,.. — пригадав Самус.

— Так, професорка-біохімік, — Йайд кілька разів сьорбнув пива. — На завтра в обід вона призначила окрему зустріч для ланкових.

— Це добре, — сказав Самус. — От