Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

- Моя го­ло­ва біла й не тя­мить уже нічо­го! - відповіла ста­ру­ха.- Скажіть се та­тові! Чо­му ви не мельду­ва­ли­ся пе­ред комісією?

Пара сильно стри­во­же­них очей витріщи­ла­ся на неї.

- Я мав ста­ну­ти пе­ред комісією та й ска­за­ти? Я, одніський свідок, і мо­жу на те при­сяг­ну­ти, що один брат убив дру­го­го, бо я їх зди­бав? Мав би я оце та­тові зро­би­ти? Чи у ме­не не­ма душі? Хто б се та­тові зро­бив, хто б зра­бу­вав [114] йо­му одніську ди­ти­ну! Я не знаю! Ніхто не хо­че на свою ду­шу бра­ти ка­ме­ня! Се ж прецінь, адіть, та­ке: брат за­бив бра­та, а та­то - обом та­то.

- Борони, гос­по­ди, від та­ко­го! - зой­кну­ла ста­ра.

- Але йо­го ка­ра не ми­не! Бог йо­го сам ви­ка­зав! Гос­подь сам най­ліпший свідок! Не­дур­но ж дав тоді та­ку яс­ну нічеч­ку!

В тій хвилі вий­шла з ха­ти Докія.

- Труна вже замк­не­на! - сповісти­ла без­звуч­ним го­ло­сом.- Івоніка сам зак­рив її! Ніхто не смів її до­торк­ну­ти­ся! Той чо­ловік з заліза!

- Але він з ро­зу­му зійшов! - обізвав­ся ста­рий Пет­ро.- Не го­во­рить до ніко­го сло­веч­ка, а по­дивіться ли­ше на йо­го очі! Ніко­го пе­ред со­бою не ви­дить!

- У нього Хрис­тос всту­пив! - про­бур­ко­та­ла ста­ру­ха.- Як хто мов­чить з та­ким жа­лем на душі, то, ка­жуть, Хрис­тос у нього всту­пив!

Хто за­чув сло­во «Хрис­тос», той пе­рех­рес­тив­ся.

- Панотець співа­ють, бла­гос­лов­лять. Чи се ти, Ан­но? - спи­та­ла Докія, звер­та­ючись до діво­чої пос­таті, що лед­ве чут­но волікла­ся ід гур­тові.

- Я! - відповіла про­тяг­ло, зовсім без­звуч­но і з ве­ли­ким нап­ру­жен­ням.

Всі з поб­лизької гру­пи озир­ну­ли­ся. Тут сто­яла Ан­на. Зовсім не та са­ма.

Глибоке мов­чан­ня нас­ту­пи­ло, і чут­но бу­ло ли­ше ста­ре­чий при­ти­ше­ний го­лос па­нот­ця в хаті.

Сто очей звер­ну­ло­ся на дівчи­ну. Але во­на ніко­го не ба­чи­ла. У неї очі по­ту­пи­ли­ся в зем­лю, а го­ло­ва по­хи­ли­ла­ся безв­лад­но на один бік. Чор­не во­лос­ся, розп­ле­те­не на знак жа­ло­би, спли­ва­ло дов­гою струєю по її пле­чах… Лед­ве дер­жа­ла­ся на но­гах, і ніко­го не бу­ло ко­ло неї, о ко­го мог­ла бу­ла об­пер­ти­ся.

Стояла са­ма і, зда­ва­ло­ся, сто­ячи дріма­ла…

Її ху­де об­лич­чя бу­ло жов­те, мов віск, а ко­ло уст ви­ри­ла­ся мор­щи­на, що, вибіга­ючи із-за ніздря, гу­би­ла­ся в ку­ти­ку уст.

- Ади, яка ста­ла!

- Та й за од­ну ніч…

- Ей бо­же!…

Оберталася по­волі й ав­то­ма­тич­но і ру­ша­ла го­ло­вою так обе­реж­но, не­на­чеб во­ду в ній ма­ла, од­на­че се був ли­ше безімен­ний біль, що зай­мив її го­ло­ву. Зда­ва­ло­ся, що вся її енергія, все жит­тя, що по­ка­за­ли­ся не­дав­но,- за­ги­ну­ли. Жаль привів спус­то­шен­ня із со­бою, котрі ніко­ли не мог­ли заг­ла­ди­ти­ся.

- Вночі зри­ва­ла­ся з пос­телі й бігла до нього! - про­шеп­та­ла Докія ста­русі до ву­ха.- Не пам'ята­ла се­бе, а сьогодні вста­ла, мов тінь, із пос­телі та й, як тінь, снується! Її ма­ма тут! Он там стоїть із моїм чо­ловіком! Ко­ло бра­ми та й ло­по­тить. Пас­куд­на та­ка, не­на­чеб прос­то з пек­ла прий­шла. На світі по­га­на жінка. Як довіда­ла­ся, що оце небіжчик мав дівчи­ну за свою, так та­ки бу­ла б її вби­ла за те, що во­на ли­ши­ла­ся з ди­ти­ною, та отак іще… не звінчав­ши­ся. Лед­ве ми обо­ро­ни­ли її. За­раз-та­ки зран­ня, вчо­ра ще, прибігла та хотіла її би­ти. «А ти, ся­ка-та­ка,- кри­ча­ла,- що ти на­ро­би­ла?» Над­вечір, як во­на вже ле­жа­ла, прибігла знов. Щас­тя, що Ва­силь був до­ма. Як підвів ку­лак та які скрик­нув на неї, то та за­раз десь щез­ла. Во­на хо­че, аби дівчи­на упімну­ла­ся у ста­рих, аби її взя­ли те­пер до се­бе та за­пи­са­ли Ми­хай­ло­ву пар­ти­ку…

- Ну, та се мог­ли б во­ни зро­би­ти! На їхній хаті тя­жить ве­ли­кий гріх! - відка­за­ла, пог­ро­жу­ючи, ста­ру­ха.

- Що вам в го­лові? - відпер­ла Докія.- Марія ма­ла б її прий­ма­ти, як во­на приз­на­ла її хлоп­ця убійни­ком? Хіба ви вже не знаєте Марії. Івоніка, мо­же б, і прий­мив, але во­на ніко­ли в світі. Та й Ан­на і са­ма не ви­дер­жа­ла б. Скільки разів уг­леділа би Са­ву, стільки разів зчи­ни­ла би ґвалт, так як учо­ра. Щас­тя ма­ли всі, що во­на ле­жа­ла зран­ня і не зна­ла, як комісія бу­ла тут, інак­ше бу­ла би та­ке за­ве­ла, що про­пав би Са­ва навіки. Ка­за­ла мені, що уб'є йо­го са­ма, як йо­го не по­ка­ра­ють.

- Ей, бо­женьку доб­рий!

- Але, адіть, адіть, що се Марія ро­бить?

Старуха з сусідка­ми озир­ну­ли­ся.

Із ха­ти вий­шла не­пев­ним кро­ком Марія, а за нею вслід Домніка й Ілія. Обоє нес­ли на ру­ках ба­га­то ре­чей: одіж, ки­ли­ми, білля, постіль і т. ін. Увійшли прос­то в ку­пу на­ро­ду.

- Беріть се, лю­ди добрі! - обізва­ла­ся не­щас­на ма­ти жалісли­вим го­ло­сом.- Беріть віно мой­ого Ми­хай­ли­ка та моліться за йо­го мо­ло­ду не­по­вин­ну ду­шеч­ку! Моліться за нього й на те, що­би най­шов­ся ду­шо­губ, а Са­ва не­щас­ний аби не про­па­дав дур­но у криміналі!

І, за­ри­дав­ши вго­лос, роз­да­ва­ла влас­ною ру­кою речі по­мер­ло­го си­на.

Острим оком сліди­ла Домніка за да­рун­ка­ми, її бу­ло жаль за прек­рас­ни­ми, іноді й цілком но­ви­ми ре­ча­ми, та Марія і її не скрив­ди­ла. Оп­ро­че во­на бу­ла тут від двох днів гос­по­ди­нею і не опус­ка­ла та­кої хви­ли­ни, де мог­ла б на­го­ро­ди­ти се­бе за свої тру­ди. Щоп­рав­да, її тро­ну­ла страш­на при­го­да до гли­би­ни душі. Во­на са­ма аж по­чорніла з жа­лю; вже й якою са­мо­люб­кою бу­ла, а в гли­бині сер­ця в'яза­ла її щи­ра при­хильність до оцеї ро­ди­ни. То­му й уви­ха­ла­ся без­пе­рес­тан­ку, прик­ла­да­ла ру­ки без на­мис­лу, де лиш ска­за­ла­ся пот­ре­ба.

- Посмертний обід відбу­деться у лісі! - оповіща­ла твер­до, ви­пи­ха­ючи то од­не, то дру­ге із гур­ту впе­ред ґаздині, що роз­да­ро­ву­ва­ла речі, та дба­ючи, щоб уже ко­мусь «по­ряд­но­му» діста­ли­ся в ру­ки да­рун­ки.

- Ми там усе з Ілією при­ла­го­ди­ли: за­ко­ло­ли без­ро­гу, на­рі­за­ли ка­чок, я при­вез­ла з міста п'ятде­сят бу­ханців хлі­ба і сто бу­лок, а в печі у ме­не допіка­ються ще ко­лачі з му­ки та­ки гос­по­дарів. Всього бу­де до­волі, а трунків теж не заб­рак­не. Івоніка хо­че, аби всього стільки бу­ло, щоб лю­ди наїли­ся на цілий тиж­день. Ми в лісі поск­ла­да­ли на ков­бах дош­ки, поп­рик­ри­ва­ли по­лот­ном та ска­тер­тя­ми. Про­шу всіх по по­хо­роні до лісу. Всіх. Бадьо Івон і Марія всіх ту­ди на хліб за по­мер­ло­го про­сять. Та й ти, Ан­но, при­хо­ди,- звер­ну­ла­ся лас­ка­во до дівчи­ни, що, мов справді­шня тінь, сну­ва­ла без­ше­лес­не між людьми.- Не плач, не­бо­го! Се вже тобі нічо­го не по­мо­же! Те­пер уже все ми­ну­ло!

- Минуло… Ми­ну­ло…- пов­то­ри­ло кілька го­лосів гур­том, що, не спус­ка­ючи дівчи­ни з ока, сліди­ли не­ус­тан­но за нею.

Дівчина