Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан, Жуль Верн"

Літали тут москіти, особливо біля струмків. Якось вони так покусали ентомолога, що його ледве можна було впізнати. Коли місіс Уелдон стала дорікати кузенові Бенедікту, що він дозволив оддати себе на з’їжу цим злим комахам, учений, розчісуючи укуси до крові, відповів:

- Такий у них інстинкт, кузино Уелдон, такий інстинкт! Не слід на них за це сердитися.

І от одного чудового дня - це було 17 червня - кузен Бенедікт мало не став найщасливішим ентомологом у світі. Про цей випадок, що мав зовсім несподівані наслідки, варто розповісти докладніше.

Було близько одинадцятої години ранку. Сонце пекло немилосердно, і жителі факторії поховалися в свої хатини. На вулицю не виходив ніхто.

Місіс Уелдон куняла біля маленького Джека, який міцно спав.

Навіть кузена Бенедікта розморила спека, і він не пішов на свою щоденну екскурсію. Однак зробив це з тяжким серцем - адже надворі в проміннях палючого полуденного сонця бриніли міріади комах.

Отож кузен Бенедікт побрів у хатину і приліг у кутку, щоб скоротати цю вимушену сієсту. 112

Він уже задрімав, коли раптом почув різке дзижчання - нестерпно дратівливий звук, характерний для деяких комах.

Є комахи, які змахують своїми крильцями п’ятнадцять-шістнадцять тисяч раз на секунду; тоді й виникає отаке дзижчання.

- Шестинога! Комаха! - вигукнув кузен Бенедікт. Сну як не було. Ентомолог зірвався на рівні ноги.

Безперечно, в хатині дзижчала якась велика комаха. Кузен Бенедікт був дуже короткозорий, зате слух мав надзвичайно тонкий; він міг визначити комаху з того, як вона дзижчить. Але такого дзижчання він ще ніколи не чув.

Повертаючи голову на звук, учений витріщав очі, намагаючись вгледіти комаху своїми короткозорими очима.

Інстинкт ентомолога підказував кузенові Бенедікту, що комаха, яка таким щасливим випадком залетіла до його хатини,- не перша-ліпша, а визначна.

Кузен Бенедікт застиг, дослухаючись. Сонячні промені освітлювали хатину тільки біля дверей. Нарешті він помітив чорну цятку, яка кружляла в повітрі. Однак комаха не підлітала ближче, і він ніяк не міг її роздивитися. Ентомолог затамував подих. Коли б навіть комаха його вкусила, він би й тоді не поворухнувся, щоб не сполохати її.

Кінець кінцем комаха, покружлявши біля вченого, сіла йому просто на голову. Кузен Бенедікт щасливо усміхнувся. Він відчував, як легенька комашина бігає по його чуприні. Йому до жаги кортіло піднести руку до голови, але він переборов себе.

«Ні! Ні! - думав кузен Бенедікт.- Я ще схиблю, а то й гірше - заподію їй шкоду. Нехай збіжить нижче. Ач як гасає! О, о, спускається!

Мабуть, це дуже велика комаха. О, хай би вона спустилася на кінчик мого носа! Скосивши очі, я міг би її роздивитися й визначити, до якого ряду, родини, виду та різновиду вона належить!»

Так міркував кузен Бенедікт. Але відстань од його маківки до кінчика досить довгого носа була чималенька. Чи схоче примхлива комашина вирушати в таку далеку дорогу? Візьме та й подасться кудись-інде, скажімо, за вухо або на потилицю, а там її не роздивишся. А що, як вона зніметься й вилетить з хатини на волю, до своїх родичів, які купаються в морі жаркого сонячного проміння!

Кузен Бенедікт вжахнувся, подумавши про це. Ще ніколи в житті він так не хвилювався. Африканська шестинога комаха невідомого виду або різновиду сиділа в нього на голові, і він міг визначити її тільки в тому разі, якби вона зволила наблизитись до самісіньких його очей.

Проте комаха мовби вгадала бажання кузена Бенедікта. Побродивши в його розкуйовдженій чуприні, подібній до кущуватих заростей, вона почала неквапно спускатися по лобі до перенісся. Кузен Бенедікт похолов. Якщо комаха дісталась до вершини гори, чом би їй не зійти до підніжжя?! Адже це дуже розумна комаха!

«Якби я був на її місці, то неодмінно спустився б!» - думав шановний учений.

Хтось інший на місці кузена Бенедікта ляснув би себе по лобі, щоб убити чи бодай нагнати надокучливу комаху. А терпіти, як вона тебе лоскоче усіма своїми шістьма лапками, не кажучи про те, що може ще й боляче вкусити,- хіба це не героїзм? Спартанець, який дозволяв лисиці гризти свої груди, римлянин, який тримав у руках розпечене вугілля, не краще володіли собою, ніж кузен Бенедікт, що, безперечно, був прямим нащадком цих двох героїв!

Комаха, покрутившись на лобі у вченого, спинилась перед його переніссям, ніби завагавшись. Серце в кузена Бенедікта несамовито закалатало: чи підніметься комаха знову до надбрівних дуг, чи спуститься по носі вниз?

Комаха спустилася. Кузен Бенедікт відчув, як її волохаті лапки дріботять по носі. Кбмаха не звертала ні праворуч, ні ліворуч. На мить вона була затрималась на горбочку носа, де колись сиділи окуляри. Подолавши цю перешкоду, комаха спустилася вниз і зупинилась на самісінькому кінчику носа шановного вченого.

Краще місце годі було вибрати. Скосивши очі, кузен Бенедікт міг якнайкраще її роздивитися.

- Господи! - вигукнув кузен Бенедікт.- Горбкувата мантікора!

О, навіщо було це кричати - це треба було мовити подумки! Та чи не забагато ми вимагаємо від найзавзятішого з ентомологів? Як тут не крикнути в бурхливому захваті, коли у вас на кінчику носа сидить горбкувата мантікора з широкими надкриллями - дуже рідкісна комаха з родини жужелиць, рідкісна різновидність мантікори, що водиться ніби-то тільки в південній частині Африки, екземпляр, якого немає в багатьох найкращих колекціях!

На жаль, кузен Бенедікт не тільки крикнув, злякавши мантікору, а ще й чхнув, чим потряс її сідало. Він швидко підніс руку, стис пальці в кулак, але вхопив тільки кінчик свого носа.

- А бодай тобі! - вигукнув він.

Проте вчений умить схаменувся, і дальша йрго поведінка могла б правити за чудовий приклад самовладання.

Кузен Бенедікт знав, що горбкувата мантікора майже не літає - вона перепурхує з місця на місце або бігає. Тож він упав навколішки і побачив дюймів за десять од свого носа чорну цятку, яка промайнула в сонячному промінні.

Мабуть-таки краще спостерігати за мантікорою під час її вільного лету. Аби тільки не згубити її з очей!

«Якщо я спіймаю її зараз,- думав кузен Бенедікт,- то можу розчавити її. Ні! Я поповзу слідом за нею! Я вивчатиму її в природних умовах! Я милуватимусь нею. А спіймати ще встигну!»

Чи слушно