Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль"

а в іншій - одне, таке брудне, що вечірнє світло ледве проникало крізь нього. Середні двері було замкнено й підперто широкою поперечкою від залізного ліжка: один її кінець було просунуто до кільця в стіні, а другий - прив’язано міцним мотузом. Ключа в тих дверях не було. До цієї замкненої кімнати мало належати затулене віконницями вікно, проте я помітила світло, що пробивалося з-під дверей, і зрозуміла, що всередині не зовсім темно. Це, мабуть, було світло з горища. Я стояла в тім коридорі, дивилася на страшні двері й дивувалася, що за таємницю за ними сховано, аж раптом почула зсередини кроки й побачила, як на вузьку смужку неясного світла, що проникало з-під дверей, насувається якась тінь. Шалений, безпричинний жах охопив мене, містере Холмсе. Мої напружені нерви врешті не витримали, я обернулася й кинулася геть - так швидко, наче мене ззаду хапала за сукню чиясь страшна рука. Я промчала коридором, вибігла з дверей і опинилася в обіймах містера Рукасла, що чекав на виході.

«Отже,- усміхнено сказав він,- то були ви. Я так і подумав, коли побачив, що двері відчинено».

«Ох, як я перелякалася!» - прожебоніла я.

«Моя люба леді! Моя люба леді! - Ви уявити собі не можете, як ласкаво й заспокійливо він говорив.- Що ж вас так налякало, моя люба леді?»

«Я здуру заблукала до покинутого крила,- відповіла я - Але там так порожньо й темно, що я перелякалась і втекла. О, як там страшно!»

«І все?» - сказав він, пильно зирячи на мене.

«Що ж іще?» - перепитала я.

«Як ви гадаєте, чому я замкнув ці двері?»

«Звідкіля мені знати?»

«Щоб ніхто не пхав туди свого носа. Зрозуміло?» - він і досі якнайлюб’язніше всміхався.

«Будьте певні, якби я знала...»

«Отож тепер знатимете. І якщо ваша нога коли-небудь іще переступить цей поріг...- тут усмішка його за мить вишкірилася гнівом, і він поглянув на мене очима диявола,- то я віддам вас на харч своєму мастифові».

Я була така перелякана, що ледве тямила себе. Напевно, я майнула тоді повз нього до своєї кімнати. Я нічого більше не пам’ятаю доти, аж доки оговталася на своєму ліжку, тремтячи всім тілом. Тоді я подумала про вас, містере Холмсе. Я більше не могла там жити без вашої поради. Мене лякали цей будинок, цей чоловік, ця жінка, ці слуги, навіть ця дитина. Все це мене лякало. Якби я викликала вас сюди, все було б гаразд. Звичайно, я могла б утекти, але цікавість моя здолала страх. Я швидко придумала, що мені робити, й вирішила послати вам телеграму. Я взяла пальто й капелюшок, пішла на пошту - це за півмилі від будинку - і, відчувши деяке полегшення, повернулася. Біля самих дверей мені спало на думку, чи не спустили вони собаку, але я згадала, що Толлер цього вечора допився до нестями, а без нього ніхто не може впоратися з тією дикою тварюкою, тим паче спустити її з ланцюга. Я щасливо прослизнула додому й півночі не спала, радіючи, що побачу вас. Цього ранку я легко одержала дозвіл поїхати до Вінчестера, але до третьої години мушу бути вдома, бо містер і місіс Рукасл їдуть кудись у гості й пробудуть там цілий вечір, тож я повинна буду доглядати дитину. Тепер я розповіла вам про всі свої пригоди, містере Холмсе, й була б дуже рада, якби ви пояснили мені, що це все означає і насамперед - що мені слід робити.

Ми з Холмсом затамувавши подих слухали цю дивовижну історію. Потім мій друг підвівся і, засунувши руки в кишені, став походжати по кімнаті; обличчя його посерйознішало.

- Толлер і досі п’яний? - спитав він.

- Так. Я чула, як його жінка казала місіс Рукасл, що нічого не може вдіяти з ним.

- Чудово. Рукаслів не буде вдома цілий вечір?

- Так.

- Чи є там льох із добрим міцним замком?

- Так, льох для вина.

- Мені здається, що досі ви поводились як дуже смілива і розумна дівчина, міс Гантер. Чи здатні ви зробити ще один сміливий крок? Я не просив би вас про таке, якби не знав, що ви - надзвичайна людина.

- Спробую. Що саме?

- Ми з моїм другом будемо в «Мідяних буках» о сьомій годині. Рукаслів тоді не буде вдома, а Толлер, сподіваюся, ще не прочумається. Зостається лише місіс Толлер, що може здійняти тривогу. Вам треба послати її під якимось приводом до льоху, і якщо ви замкнете її там, це значно полегшить справу.

- Я зроблю це.

- Чудово! Тоді ми краще розберемося в цій загадці. Звичайно, вона має лише одне вірогідне пояснення. Вас запросили туди на роль якоїсь молодої особи,- справжню цю особу вони ув’язнили в тій кімнаті. Тут немає жодного сумніву. Хто ж ця ув’язнена особа? Безперечно, донька господаря, міс Аліса Рукасл, яка, коли я добре пам’ятаю, нібито виїхала до Америки. Вас обрали, поза сумнівом, через те, що ви схожі на неї зростом, поставою і кольором волосся. Під час хвороби їй, напевно, підстригли волосся, тож довелося пожертвувати й вашим. Випадково ви знайшли її косу. Чоловік на узбіччі - то, звичайно, її друг або наречений, а оскільки ви схожі на неї і вдягли її сукню, то він почув ваш сміх, побачив, як ви махнули йому рукою, щоб він ішов, і вирішив, що міс Рукасл щаслива і більше не потребує його уваги. Собаку спускали задля того, щоб завадити його спробам зустрітися з нею. Все це зрозуміло. Найсерйозніша річ у цій справі - дитина.

- До чого тут, у біса, дитина?! - вигукнув я.

- Любий мій Ватсоне, ви лікар і повинні знати, що вчинки дитини можна пояснити вдачею її батьків. Так само й навпаки. Я часто визначав вдачу батьків, вивчаючи норов їхніх дітей. Ця дитина - надзвичайно жорстока, вона насолоджується своєю жорстокістю; чи від свого усміхненого батька, чи від матері успадкувала вона її, це однаково небезпечно для бідолашної дівчини, що під їхньою владою.

- Я певна, що ви маєте рацію, містере Холмсе! - вигукнула наша клієнтка.- Я пригадую тисячі дрібниць, які свідчать про те, що ви маєте рацію. О, не будемо марнувати жодної хвилини, допоможемо цій бідолашці!