read-books.club » Сучасна проза » Химери Дикого поля 📚 - Українською

Читати книгу - "Химери Дикого поля"

175
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Химери Дикого поля" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 81 82 83 ... 92
Перейти на сторінку:
двом, поки ми проривалися. Я озирнувся, Мара наступала, але вона не встигала за нами. Ми мчали до фортеці з тими, кому пощастило пробитися через військо трупаків.

– Де ти взялася? – спитав я у Понамки.

– Та приїхала тебе зустрічати, а тут побачила, що ці гнилиці збираються тебе схопити. Думаю, що за фігня, ти вижив у чорних чаклунів, а якісь трупаки все зіпсують? Добре, що зі мною був десяток джур, то я і допомогла!

– Понамко, дякую, – я заплакав.

– Витри сльози! – строго наказала моя добра панна.

Ми влетіли у фортецю, за нами швидко підняли міст і зачинили ворота. Всі побігли на стіни, з яких видно було, що Мара зупинилася перед фортецею, а потім почала відступати до Великого болота. В мене затремтіли ноги, і я сів.

– Піду ознаймлю Непийпиво, що його розсказ отправований! – крикнув Дубогриз. Він був з тих, хто пробився.

– Ну як ти, Красю? – спитала Понамка.

– Не вірю, що живий.

– Вірь, Красю, вірь! Все погане позаду! – запевнила Понамка. – Відведіть мого слугу до окремої кімнати, нагодуйте і дайте відпочити. Завтра ми вирушаємо!

Понамка, мабуть, узяла велику силу, бо всі її слухалися. Мене відвели, добре погодували і вклали на справжнє ліжко з периною! Там я миттю заснув, мені снилися жаби чорних чаклунів, Мара, трупаки та інші жахи, але коли я прокинувся, то посміхнувся, бо чорна смуга залишилася позаду. Так я сподівався. Мені принесли сніданок, слуги вклонялися мені, наче я був вищий за них. Трохи поїв, коли прийшла Понамка. Вона була весела та повна сил.

– Ну як ти? – хлопнула мене по плечу, я ледь не перекинувся.

– Та нічого. А як пан Непийпиво?

– О, брат Непийпиво чекає нас у курені Мухи.

– Він вижив!

– Так, вижив, він – міцний.

– А для чого наказав повернути мене? – спитав я, бо коли там паничі звертали увагу на слуг, тим більше рятували їх з далекого полону.

– Бо ти врятував Січ, – гучно сказала Понамка. Я аж злякався.

– Понамко, тихіше! – попросив її, бо за такі слова мене легко могли стратити. – Не я рятував Січ, а ви з паном Непийпивом!

– Ні, Красю, ти. І це не мої слова, а слова Непийпива, які він сказав на Січовому Суді.

– Був суд?

– Так. На ньому я була виправдана. Яроша розпаничили і стратили, а Соколу, який порушив наказ і відправив тебе на Торжище, дозволили виїхати.

– І що далі?

– Подивишся! – Понамка підморгнула мені. В неї був піднесений вигляд, вона наче на крилах літала. Таке з нею бувало, коли вона закохувалася.

– У тебе що, роман? – здогадався я. Понамка щасливо посміхнулася. – З Непийпивом?

– Ні, що ти! – аж махнула руками. – З Непийпивом ми просто побратими, ти ж знаєш, що я не люблю кремезних чоловіків.

Я кивнув. Дійсно, всі коханці Понамки, яких я знав, були худенькими хлопчиками. Непийпиво ж був дебелий мужик.

– Тоді хто?

– Та один джура, приємний хлопчик, – вона солодко посміхнулася.

– Вас хоч не стратять за це?

– Ні, що ти, паничі часто сплять з джурами.

– Сплять? Вони що, підораси? – здивувався я.

– Красю, ну ти дикий якийсь. Тут на це не звертають уваги. Головне бути хорошим бійцем, а також запліднювати жінок, все інше: з ким ти товаришуєш і в якій спосіб, нікого не обходить. То не хвилюйся. Красю, а ти знаєш, що посивів?

– Посивів? – здивувався я.

Понамка вихопила шаблю і піднесла мені до обличчя. У шаблі я побачив себе і справді посивілого. Закрутив головою.

– Мені треба поголитися.

– Не треба. Ходімо!

Я пішов. У дворі фортеці нас вже чекав великий загін вершників. Мені підвели дебелого мула зі зручним сідлом. Понамка махнула рукою, і загін вирушив. Спочатку кілька кілометрів по перешийку між болотами їхали тихо, бо боялися Мари. Коли ж виїхали на Велику землю, то почалися розмови і сміх. У всіх було якесь передчуття свята, я не розумів якого саме, але бачив, що на мене дивилися з неабиякою повагою.

Їхали досить швидко, я заморився у сідлі, але потім згадав, як біг днями з ярмом на шиї, і заспокоївся. Почалися поля куреня Кривоноса. Нам зустрілися перші загони слуг, що наглядали за рабами. Слуги вклонялися і жадібно роздивлялися мене, ледь не пальцями показували. Потім до нас приєднався досить великий загін вершників з куреня Кривоноса. Виключно паничі та джури. Їхали далі, пару разів зупинялися, але лише для того, щоб попити води з придорожніх колодязів. По обіді в’їхали на територію куреня Мухи. Нас знову зустрічали слуги, що спостерігали за сотнями рабів на полях. Нарешті стало видно стіни куреня Мухи. Понамка прискорила рух, і ми невдовзі вже були біля куреня, що виявився переповненим людьми. Дуже багато паничів та джур, менше слуг. Народу було стільки, що слуг всередину куреня не пускали. Тільки джур і паничів. Я залишився ззовні, приліг у тіні одного з великих наметів, розвернутого біля куреня. Відпочивав. Чув, як про мене шепочуться слуги. Але підійти до мене вони не наважилися. Потім я заснув і прокинувся від поцілунку. Здивовано відкрив очі і побачив Явдошку.

– Що ти тут робиш? – спитав я.

– Розсказано мені служити тобі! Може, щось принести? – вона вклонилася мені, наче я був не простий слуга.

– Чаю, трав’яного чаю.

– Зараз!

Вона побігла кудись і невдовзі притягла мені глечик з чаєм. Розповідала, що її відправили в степовий табір, а потім терміново повернули і відправили сюди, щоб вона прислуговувала мені.

– Тут добре! Годують досхочу і не примушують плужити важко. Дякую тобі! – вона вклонилася мені. Я тільки кивнув, попивав смачний чай. – Слухай, а то є правда, що ти був у чорних чаклунів?

– Ще раз спитаєш це, вирушиш у степ, – строго сказав я, бо не хотів згадувати те, що було.

– Вибач, вибач! – вона помітно злякалася.

Не встиг я допити чай, як за мною прибігли два джури. Не давали стусанів, не кричали, не погрожували, а ввічливо попросили піти до куреня. Нічого не розумів, пішов. Уже вечоріло. У курені було повно паничів та джур, мабуть, сюди з’їхалися загони з усієї Січі. Побачив, як на одну з башт піднімають великий дзвін. Усюди палали смолоскипи, паничі та джури стояли при зброї, якихось столів для свята не було видно. Що відбувалося?

– А ось і він! – почув я голос Непийпива. Панич помітно схуд, був ще блідий і рухався неквапливо, але видно було, що поступово одужував. Я вклонився йому. Непийпиво стояв у центрі кола з паничів, за паничами стояли джури. – Привіт, Красю. Радий зочити тебе живим!

– Радий, що ви одужали, пане! – я вклонився

1 ... 81 82 83 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Химери Дикого поля"