Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

Справа в тому, що за кілька днів до цього вона випадково почула уривок розмови, які пробудили у неї надію на близьку й зовсім несподівану допомогу.

Алвіш і один торговець-метис з Уджіджі розмовляли в саду, неподалік від хатини, де жила місіс Уелдон. Навряд чи когось здивує, що темою розмови цих поважних негоціантів була работоргівля. Торговці людьми обговорювали свої справи. Вони обговорювали своє доволі сумне майбутнє: їх турбували намагання англійців припинити торгівлю невільниками не лише за межами Африки, узбережжя якої контролювали їхні крейсери, але й всередині континенту – за допомогою місіонерів та мандрівників.

Жозе-Антоніо Алвіш вважав, що наукові дослідження та географічні відкриття відважних мандрівників нутрощами Африки можуть сильно нашкодити комерційних операцій работоргівців. Його співрозмовник цілком погоджувався з цією думкою і вважав, що всіх цих вчених мандрівників та попів слід було б зустрічати з рушницею.

Нерідко саме так все і відбувалося, однак, на превеликий жаль поважних торговців, негайно ж після вбивства одного допитливого мандрівника прибувало ще декілька, не менш допитливих. А потім, повернувшись на батьківщину, ці люди розпускали «сильно перебільшені», як казав Алвіш, чутки про жахіття работоргівлі, чим надзвичайно шкодили цій і не без того занадто популярній справі.

Метис співчутливо підтакував йому і особливо жалівся на становище ринків Ньянгве, Уджіджі, Занзібара та області Великих озер. Там побували один за іншим Спік, Грант, Лівінгстон, Стенлі та багато інших. Це ж справжнє нашестя! Скоро туди перебереться усі Англія та Америка!

Алвіш поспівчував побратимові і визнав, що Західній Африці у цьому відношенні щастить: досі її менше кривдили, тобто менше відвідували. Однак, епідемія подорожей починає розширюватися. Щоправда, до Казонде вона ще не дісталася, але Касанго та Біє, де Алвіш також має факторії, вже під загрозою. Здається навіть, що Гарріс розповідав Негоро про якогось лейтенанта Камерона, у якого вистачить нахабства перетнути всю Африку від одного берега до іншого і, висадившись на африканську землю в Занзібарі, вийти через Анголу.

Побоювання работорговців були цілком обґрунтовані. Відомо, що за декілька років після подій, що ми їх тут описуємо, Камерон з півдня та Стенлі з півночі дійсно проникли в недосліджені області Західної Африки. Вони детально описали усі жахіття торгівлі людьми, викрили нечувану жорстокість работорговців, а, заразом, продажність європейських чиновників, які сприяли цьому мерзенному промислу, вказавши на відповідальних за подібний стан речей.

Про ці дослідження Стенлі та Камерона ані Алвіш, ані метис з Уджіджі, поки ще нічого не знали. Проте те, що вони знали, те, про що вони говорили, те, що почула місіс Уелдон та що її так цікавило, те, що, коротше кажучи, зміцнило її рішучість не піддаватися вимогам Негоро, полягало в наступному: Лівінгстон, ймовірно, найближчими часом прибуде до Казонде.

Прибуття Лівінгстона з ескортом, вплив, яким цей великий мандрівник користувався в межах всієї Африки, підтримка, в якій не могла відмовити йому португальська влада, – все це могло принести свободу самій місіс Уелдон та її близьким, всупереч бажань Негоро, всупереч бажань Алвіша! Можливо, зовсім скоро бранці повернуться на батьківщину, а Джемсу Уелдону не доведеться здійснювати ризиковану подорож з виключно сумною кінцівкою!

Але наскільки ймовірно, що доктор Лівінгстон незабаром відвідає цю частину континенту? Так, це дуже ймовірно, бо, притримуючись такого шляху, він закінчив би своє дослідження Центральної Африки.

Добре відомо, яким було героїчне життя сина дрібного торговця чаєм із села Блентайр, графство Ленарк. Девід Лівінгстон народився 13 березня 1813 року і був другим із шістьох дітей. Отримавши богословську й медичну освіту, Лівінгстон після недовгої роботи в Лондонській місіонерській спілці прибув у 1840 році в Кейптаун з наміром приєднатися до місіонера Моффата на півдні Африки.

З Кейптауна майбутній мандрівник вирушив на землі бечуанів. Він був першим білим, який дослідив ці території. Повернувшись до Куруману, він одружився на доньці Моффата, яка виявилася гідною супутницею його життя, а в 1843 заснував місію в долині Маботса.

За чотири роки Лівінгстон перебрався до Колобенгу, в регіоні бечуанів, за двісті двадцять п'ять миль на північ від Курумана.

Ще за два роки, у 1849, Лівінгстон покинув Колобенг разом з дружиною, трьома дітьми і двома друзями, Осуеллом та Мерреєм; першого серпня того ж року відкрив озеро Нґамі і повернувся до Колобенга, спустившись вниз за течією річки Цуга.

Під час цієї подорожі ворожість дикунів завадила Лівінгстону досліджувати країну за озером Нґами. Друга спроба виявилася такою ж невдалою. Зате третя пройшла успішно. Здійснивши потому нову подорож на північ, в якій брала участь вся його сім'я та його друг Осуелл, Лівінгстон, слідом за течією Нхобе, притоки Замбезі, після найскладнішої подорожі, під час якої нестача їжі та води мало не коштували життя його дітям, добрався до земель племені макололів. Їхній вождь Себітуан зустрів Лівінгстона в Ліньянті. Наприкінці червня 1851 річка Замбезі була відкритою і відважний дослідник повернувся до Кейптауну, аби відправити на батьківщину, до Англії, свою сім'ю.

Безстрашний Лівінгстон не бажав ризикувати ще чиїмось життям, окрім свого, під час нової небезпечної подорожі в глиб країни.

Цього разу він мав намір перетнути Африку навскіс з півдня на захід, розпочавши з Кейптауна і досягнувши Сан-Паулу-ді-Луанда.

Лівінгстон вирушив у подорож 3 червня 1852 у супроводі декількох туземців. Досягнувши Курумана, він пішов уздовж з кордоном пустелі Калахара. 31 грудня він увійшов до Літубаруби і побачив, що країна бечуанів абсолютно розорена бурами – нащадками голандських колоністів, які володіли Каплендом до приходу англійців.

З Літубаруби Лівінгстон вийшов 15 січня 1853. Він дістався самісінького серця земель бамангвато і 23 травня досягнув Ліньянті, де молодий вождь племені макололів, Секелету, прийняв його з великою пошаною.

Лівінгстон, який надовго затримався тут через напад небезпечної лихоманки, вивчав побут і звичаї цієї країни і вперше дізнався, яких страшних наслідків зазнає Африка через работоргівлю.

Місяцем пізніше він спустився вниз за течією Нхобе, до місця її зустрічі із Замбезі, побував у Наньєле, Катонге, Лібонте і дістався нарешті до місця злиття Замбезі з Лібою[67], замислив тут експедицію вгору за течією цієї ріки, до західних володінь Португалії і, щоб як слід підготувати все необхідне для цієї мандрівки, після дев'ятитижневої відсутності повернувся до Ліньянті.

Одинадцятого листопада 1853 Лівінгстон на чолі загону з двадцяти семи макололів вирушив із Ліньянті і 27 грудня досяг гирла Ліби. Потому він піднявся вгору за течією річки, у напрямку земель племені балунда: до того