Читати книгу - "Фатальна помилка"

— Вельможний пане генеральний писарю!

Він здригнувся, виринаючи з полону омріяних думок у реальний світ, озирнувся ліворуч і побачив, як до нього підвели спішеного козака.

— Чого тобі?

Прибулець вклонився й подав йому запечатаного листа, мовивши при цьому шанобливо:

— Від ясновельможного пана гетьмана послання.

Немирич узяв простягнутого листа, зламав печатку, прочитав. Задоволено розсміявся, мотнув головою у бік готової до облоги Лохвиці й мовив:

— До нас на чолі козаків і татар наближається сам ясновельможний гетьман Виговський, який щойно виступив з Чорнух. Думаю, недовго лишилось московитам сидіти в облозі.

Присутні зустріли його слова задерикуватим сміхом і радіними вигуками. А Немирич подумав про те, що попри тугу за назавжди втраченим сімейним щастям, він все ж таки… Все ж таки спромігся бути щасливим! Ще б пак: тепер козаки виженуть завойовників-московитів не тільки з Лохвиці, але і з теренів Гетьманщини, Гадяцькі статті ось-ось будуть затверджені, посада великого канцлера майже у нього в руках. А власноручна побудова царства справедливості, служіння людям на високій посаді, написання справедливих законів — це теж неабияке щастя, що випадає далеко не кожному…

Утім, не все сталося, як гадалося. Лохвицю від московитів і справді вдалося звільнити, проте через невдалу облогу Зінькова успіхи армії Юрія Немирича у підсумку були зведені нанівець. Тож головне військо гетьмана Івана Виговського насамкінець повернулося на Правобережжя.

Оскільки остаточно вибити московитів з теренів Гетьманщини так і не вдалося, а цар московський Олексій Михайлович категорично відмовився визнавати денонсацію Переяславських статей, наслідки не забарилися. Навесні 1659 року кордони Гетьманщини перетнула 150-тисячна армія під проводом князя Олексія Трубецького…

Полковник Конотопський і наказний гетьман Сіверський Григорій Гуляницький разом із почтом уважно спостерігав за московитським табором, стоячи на міській стіні. Хоча якщо чесно, назвати цю споруду стіною було важкувато: крутий земляний вал з палісадом на гребені, перед валом — рівчак… ото й увесь захист міста! Коли величезна армія князя Олексія Трубецького отаборилася під тим нещастям, що вельми умовно можна було іменувати «стінами» Конотопа, Григорій Гуляницький пошкодував, що ніхто з його попередників так і не спромігся звести довкола містечка пристойні мури. Та хто ж знав, що все обернеться саме отак, а не інакше?!

Тепер же спробуй встояти проти багатотисячної орди московитів. Втішало єдине: недарма це місто Конотопом назвали. Околицями тут можна досить безборонно їздити лише влітку, коли спека підсушить землю. Зараз хоча дощів немає, проте після танення снігів земля все ще насичена вологою — і в околицях міста особливо не роз’їздишся! Бо раптом через болотистий грунт коні загрузнуть, не кажучи вже про гармати…

Гармати, гармати… Що московити роблять зараз із гарматами?

Гуляницький примружився й почав придивлятись до того, що коїлося на півдні — там, де отаборилися московити. Проте густий вранішній туман заважав огляду. Ну, якщо так, то розпочати гарматний обстріл вони поки що не в змозі. І треба дякувати Богові, що звів сьогодні на землю такий щільний туман! Бо від третіх півнів вже скільки часу проминуло, а й досі не видно анічогісінько.

З іншого ж боку…

Так, якщо під прикриттям туману вони раптом полізуть долати частокіл!..

Пан полковник нетерпляче переступив з ноги на ногу, навіть здійнявся навшпиньках, намагаючись розгледіти все, що відбувалося за стіною сірої імли, як раптом почув з-за плеча:

— От собачі душі! Моляться вони, чи мені це тільки здається?..

Озирнувшись, зрозумів, що сказав це один з вістових — молодий здоровань з його почту. А напевно, що моляться, собачі душі!!! І як він сам не дотумкав, що перед доброю битвою (якщо вона справді намічається сьогодні) належить як слід помолитися?! Вірно підмітив, молодець…

— Ти щось чуєш? — звернувся Гуляницький до козака-здорованя.

— Чую, пане, авжеж чую! — запевнив той. — Дячок там щось белькоче, причому і не по-нашому, й не по-польському.

— А по-московському ти розумієш?

— Досить кепсько…

— Хм-м-м…

Пан полковник прислухався, але тепер і йому здалося, що через завісу туману долинає тужливий спів диякона. Слів, щоправда, не розібрати, але ж саме у тому напрямі сховався за туманом московитський табір!

Щось надто рано вони сьогодні найперше богослужіння розпочали! Недарма це, ох, недарма…

— Так, тепер і я почув, — мовив Гуляницький. — А хто іще чує?

Козаки з його