Читати книгу - "Багряний рейд"

— Це — бірюза. Коштовність невелика, швидше — пам’ять… для мене. Хочу лишити щось на згадку про себе. Тримай.

— Незла згадка, — сказав Чуб. — Ти стала нам у пригоді, хіба ні? Пам'ять добра, друже Східняк.

Знизавши плечима, Коломієць двома пальцями взяв колечко, розчепив два верхніх ґудзики шинелі, поклав подарунок у нагрудну кишеню гімнастерки.

— Хай так. Дякую… Дякуємо, Агато. За все. І справді — тримайтеся. Хто що каже — себе спершу слухай, потім інших. Думай, освіту ж маєш. Сина пильнуй… вчителько.

Більше слів для прощання не знайшов. Лиш попросив жінку про ще одну, останню послугу. Отримав згоду, смикнув двері, ступив за поріг.

Чуб теж пішов, не озираючись.

Далеко не відходили — швидко перетнули відкриту місцину, пірнули в ліс, заглибилися, влаштувалися на першій же затишній галявині, де не так давно гуляв осінній вітер. Було тихо й гарно. Сонце, що пробивалося крізь листя, вже не гріло, та довкола багряніло, це створювало ілюзію тепла.

Тут Коломієць спершу поділився з Чубом міркуваннями, а потім виклав план.

Говорив коротко, прагнучи пояснити булавному думки ледь не на пальцях, намагався все розжувати. Хоч і був певен, що побратим погодиться, все ж хотів розтлумачити, на що той ітиме. Аби не виникало потім додаткових, зайвих тепер питань, котрі відвертатимуть увагу і вимагатимуть нових пояснень. Це затягне в коло, і вони врешті-решт залишаться там, звідки почали.

Повертатися переможеним Східняк не збирався. Він погано виглядатиме у власних очах, якщо з усього відділу приведе лиш булавного Чуба. І то не ясно, чи зможуть вони дійти назад, у волинські ліси. Ні за цапову душу класти голови, так усе виглядало.

З цим Чуб погодився.

Далі Максим говорив: продовжувати виконувати те завдання, яке мають усі рейдові групи, вони вдвох так само не можуть. Та після всього, що вже сталося, кортить завдати нарешті удару у відповідь. Перестати ховатися, перейти до активних дій, і диверсії — саме на часі. Силами двох вояків можна собі дозволити розгромити радянську установу, влаштувати засідку й дати бій військовим, наприклад підстерегти легкову машину на дорозі: з Макарова до Києва і навпаки хтось постійно їздить, тут навіть гадати не треба. Ще можна вийти до залізниці й розбити рейки на якійсь ділянці, пустивши поїзд під укіс.

Розгорнути партизанку тут цілком реально.

Тим самими дати зрозуміти місцевим, яке військо за цими акціями стоїть. Люди повинні чути про повстанську армію, котра завдає Совітам шкоди. Хай збиток напозір невеликий, так — покусює й подзьобує трошки. Лиш дотепер навіть такого опору ніхто не чинив.

Поговоривши з Агатою й навіть узявши її за типовий приклад, Коломієць зробив висновок: там, куди замість німців знову прийшла радянська влада, миру й спокою не настало, звільнення не відчувається, люди й далі не чуються в безпеці.

Тут Чуб теж не заперечував.

Зробивши необхідний вступ, ніби підвівши певну теоретичну базу, Коломієць перейшов до конкретики.

Отут булавний пристав не одразу, мав спершу аргументи проти. Проте Максим встиг запастися терпцем, тож швидко розвіяв Чубові сумніви. Переконавши: відбити полоненого Дуная в енкаведистів — неможливо. Але найближчим часом до Макарова потягнеться з Києва багато різного важливого народу, від республіканського НКВС до СМЕРШу, не кажучи вже про військове начальство. Подія надзвичайна, у районі діє націоналістична банда.

Поруч — Київ, усе партійне керівництво.

Треба чекати замаху.

Буде їм замах.

Чотовий Коломієць пропонував підстерегти першу-ліпшу автоколону, котра рухатиметься з Києва. В кого б не цілив — не промажеш, обов’язково поскубеш червоних та ліквідуєш велике цабе.

Максим тиснув на те, що трошки краще знає, як працює совіцька система, як вона влаштована, з чого зроблена, як крутяться коліщатка цієї машини. Чуб змушений був погодитися: так, Східняк знає, про що каже. Потім прийняв і те, що Макарів — місто невелике. Через те подібний замисел у Києві, десь у Луцьку, Рівному чи Львові реалізувати складніше. Якби така операція планувалася деінде, Максим — з його слів — перший поставив би все дійство під сумнів.

Чуб після короткої дискусії кивнув: згода, в тутешній окрузі ніхто подібного не чекає, на НКВС нападати не заведено, цим навіть місцеві бандити не грішать.

А про них булавний сам згадав. Тож Коломієць зловив на слові, підхопив, повів…

— Та ти є вар’ят! — вигукнув Чуб, вислухавши командира. — Не буде з того діла!

— Я таку публіку добре знаю. Побачиш — усе вийде. Від нас такого точно не чекають.

— Хіба що. Але гляди, Східняче…

…Дочекавшись сутінків, вони знову пробралися в Королівку, тепер з іншого боку. Поки сиділи в хаті, Коломієць, аби не гаяти часу, докладно розпитав, що в селі, де, як, спробував накреслити схеми, звірив з Агатою, дещо уточнив та підправив. Так отримав доволі точний план місцевості, це допомогло проскочити непоміченими й обережно, переважно городами, але іноді перетинаючи сільські вулиці, дістатися до хати Майї Зозулі.