Читати книгу - "Рогнеда"

чи не з тих часів і живе українське поговірка: сідати не в свої сани. ">[26]

«Виносити тіло таким чином – це особливий поховальний звичай, освячений віруваннями предків… мертвого іноді виносили її через вікно…» Етнографи так тлумачать цей давній поховальний ритуал язичництва: «Могла створитися думка, що умерлий, який відійшов із царства життя, не повинен виходити тим шляхом, який служив виходом і входом для живих, смерть не повинна знати сімейного порога і дверей, що відкриваються лише для рідних і друзів» (Я. С. Боровський. Світогляд давніх киян. Київ: Наук. думка, 1992).

А ще літопис старанно наголошує: Володимира вивозили з села Берестового «на санях».

І в сказанні про Бориса і Гліба, за рукописом XIV ст., зображено перенесення тіл цих святих, причому першого несуть на санях, а другого на них везуть. На думку багатьох дослідників, так перевозили небіжчиків тому, що сани винайшли раніше, аніж такий незамінний у пізніші часи віз.

Крім князя Володимира та його синів Бориса і Гліба, на санях доправлялися до місця поховання також тіла Ярослава (1054), Святополка (1113 р.).

Цей звичай ще довго побутував у Росії й в Україні, а в Карпатах і до недавнього часу. У сани часто впрягали волів. Цікаво, що залишки обгорілих саней були знайдені в одному з поховань Костромської області.

Як правило, жалобна процесія, увесь ритуал поховання проходили під плач жінок, які демонстрували невтішність втрати. В усякому разі, зовнішній бік цього видовища мав досить трагічне забарвлення, оскільки жалібниці та близькі іноді дряпали собі обличчя, завдавали ран, стригли волосся. Як зауважує Л. Нідерле, «ці голосіння були уже не виявом справжнього горя від утрати умерлого, а обрядовими, афективними стогнаннями».

Існування цього звичаю в Давній Русі знаходить підтвердження і в «Повісті минулих літ» під 945 р. («А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму») і 969 р. («І по трьох днях померла Ольга, і плакав за нею син її, і внуки її, і люди всі плакали плачем великим»).

Літописне оплакування князя Андрія Боголюбського (помер 1175 р.) теж таїть у собі риси давнього поховального звичаю. Його тіло привезли до Володимира з честю і з плачем великим. Тут «люди не могли ніяк удержатися, а всі волали і од сліз не могли дивитися, і плач далеко було чути. І став увесь народ, плачучи, мовити: «Чи ти вже до Києва поїхав, господине, в ту церкву тими Золотими воротами, що їх ти послав був робити тій церкві на Великім дворі на Ярославовім, кажучи: «Я хочу спорудити церкву таку саму, як і ворота сі Золоті. Нехай буде пам’ять усьому роду моєму». І так плакав по ньому весь город…»

Ридання (голосіння і тужіння) над небіжчиком зафіксовані етнографами, які називають його дивним, своєрідним і навіть дикунським оплакуванням покійників. Джерела такого ритуалу ховаються в глибокій давнині язичества, коли існувала особлива каста жінок, які плакали і голосили над небіжчиками, прибуваючи на похорон за першим покликом.

Про звичай дряпати обличчя і завдавати собі ран під час похорону на Русі згадують арабські джерела та «Житіє» Костянтина Муромського.

Один із елементів давньоруського язичницького поховального звичаю на терені київських поховань зафіксувала безсмертна пам’ятка давньоруської літератури – «Слово о полку Ігоревім»:

А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах. «В цю ніч з вечора одягали мене, – рече, — чорним покривалом на кроваті тисовій, черпали мені синє вино, з горем змішане, сипали мені з порожніх сайдаків степовиків поганих великий жемчуг на лоно і ніжили мене. Уже дошки без князька в моїм теремі злотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під Плісенським на болонні, були в дебрі Кияні і неслися д синього моря».

(Переклад Л. Махновця)

Уже дошки без князька в моїм теремі златоверхім…

«Йдеться про зафіксований у тогочасному побуті елемент язичницького обряду підважувати верхню колоду даху, на якій тримаються всі дошки, аби дати можливість душі вийти з тіла, коли вмираючий довго мучився» (Я. Боровський «Світогляд давніх киян»).

4

Так тоді були певні добрі наші далекі-предалекі пращури-язичники: підваживши верхню колоду даху,