Читати книгу - "Лабіринт"

Коли останню сторінку було надруковано і машина замовкла, навколо неї почали збиратися люди. Бібліотекарка з тупим виразом обличчя поглянула на Еліс і вказала на годинник.

Еліс кивнула, взяла свої папери і стала в чергу, щоб сплатити за послуги. Черга просувалася дуже повільно. Промені пізнього полуденного сонця проникали до зали крізь високі заґрачені вікна, висвітлюючи танок пилинок у променях.

Жінка, що стояла попереду Еліс, тримала в руках купу книжок, які збиралася здавати і, либонь, мала ще й запитання щодо кожної з них. Еліс дозволила собі зосередитися на тому, що турбувало її цілісінький день. Чи можливо те, що в усіх тих сотнях малюнків, котрі вона переглянула, в тих сотнях тисяч слів, які прочитала, не було жодної згадки про кам’яний лабіринт на піку Суларак?

Можливо, але неймовірно.

Чоловік позаду Еліс стояв надто близько, неначе вони були у потягу метро і йому кортіло почитати газету в неї через плече. Еліс обернулася і глянула на нього. Чоловік відступив на крок назад. Його обличчя здалося дівчині дещо знайомим.

— Oui, merci,[79] — сказала вона, підійшовши до столу і заплативши за друк. Разом вийшло близько тридцяти аркушів.

Коли Еліс спускалася сходами до виходу з бібліотеки, дзвони Сент Етьєна пробили на сьому. Вона пробула в книгозбірні довше, ніж гадала.

Бажаючи вирушити до Каркассона якомога швидше, Еліс поспішила на віддалений берег річки, туди де вона припаркувала свою машину. Вона була настільки поглинена власними думками, що не помітила чоловіка з черги, який ішов їй услід уздовж річки, тримаючи безпечну дистанцію. Не завважила вона й того, як він витяг телефон і потелефонував комусь, коли її авто повільно рушило.

Уже сутеніло, коли Алаїс досягла рівнин навколо містечка Курсан.

Вона їхала досить хутко старою римською дорогою, прямуючи через Мінерв до Капстана рясними конопляними полями та смарагдовим морем ячменю.

Покинувши Каркассону, Алаїс щодня їхала без передиху, аж до самісінького заходу сонця. Тоді вона й Тату знаходили притулок і відпочивали, а потім знову мчали цілісінький день — аж до сутінок, коли повітря сповнювалося кусливими комахами та криками нічної сойки й кажанів.

Першої ночі вони зупинилися в будиночку укріпленого міста Азіль у друзів Есклармонд. Щодалі на схід, тим їй на очі наверталося все менше людей на полях і в селах, ті, кого вона бачила, були підозріливими, а їхні погляди світилися ворожістю. Вона чула оповіді про жорстокі напади дезертирів французької армії, routiers, себто найманців та розбишак. Кожна наступна історія видавалася кривавішою та жорстокішою за попередню.

Алаїс відпустила Тату погуляти, невпевнена, що їй варто зробити — дістатися Курсана чи пошукати ночівлі десь ближче. Хмари на небі рухалися надто швидко, а саме небо видавалося надзвичайно загрозливим, та й повітря було заважким і нерухомим. Десь удалині вона чула поодинокій гуркіт грому, що звучав, неначе рик ведмедя, що навесні прокидається й вилазить з барлоги. Алаїс не хотіла, щоб злива застала їх на відкритій місцевості.

Тату нервувала. Алаїс відчувала, як під її сукнею напружились усі сухожилля, й кобила вже двічі кидалася вбік від раптового стрибка зайця чи лисиці в кущах уздовж дороги.

Попереду Алаїс бачила невеликий дубово-ясеневий гай. Він був не надто густим, тож навряд чи в ньому влітку мешкали великі тварини, як-от дикі кабани та рись. Проте дерева були високі й густі, а їхнє гілля здавалося переплетеним між собою, мов скручені пальці. Тут Алаїс могла б знайти собі й Тату гарний прихисток. До ліску вела витоптана доріжка, смуги сухої землі, і це наводило її на думку, що цим гаєм частенько ходили люди, щоб скоротити собі шлях до міста. Тату неспокійно крутнулася під нею, коли блискавка на мить освітила вже темне небо. Дівчина вирішила перечекати тут, доки не припиниться злива. Нашіптуючи підбадьорення, Алаїс переконала свою кобилу звернути в зелені обійми гаю.

Чоловіки згубили свою здобич із очей дещо раніше. Тільки загроза зливи примусила їх повернутися до табору. Після кількох тижнів кінної подорожі їхня бліда французька шкіра засмагла під палючим південним сонцем. Обладунки та мантії з вишитими гербами, а також зброя їхнього господаря, лежали заховані