Читати книгу - "Моє сторіччя"

осуарієм; при цьому туристам намагаються допомогти всіма засобами — приміром, двомовними вказівниками в напрямку «Mort-Homme», або ж «Toter Mann», що означає «Мертва людина», тим більше що там, неподалік просяклого кров’ю Воронячого лісу (Rabenwald, Bois de Corbeaux), ще й досі в траві трапляються міни та нерозірвані снаряди на кратерах вирв, давно зарослих травою, і саме тому застереження французькою «Не ходити» було доповнене німецькою табличкою «Ходити суворо заборонено». До цього варто було би в деяких місцях установити ще й стримані нагадування про те, що тут, як і на багатьох інших маршрутах місцями бойових дій, доречно зупинитися для роздумів — скажімо, там, де ще можна розгледіти рештки села Фльорі і де дзвіниця закликає до примирення, як, зрештою, і на висоті 304 (Côte 304, Höhe 304), яку між травнем і серпнем 1916-го не раз захоплювали штурмом, здавали, а потім відвойовували назад.

Усі ці справи є вельми нагальними, бо відтоді як канцлер побував на нашому солдатському цвинтарі Консанвуа, а потім поїхав на французький цвинтар, на території форту Дуамон, відвідини якого завершилися історичним рукостисканням із президентом республіки, потік туристів постійно зростає. Прибувають переповнені автобуси, причому надто вже туристична поведінка деяких груп дає привід до невдоволення. Так, приміром, осуарій із баштою у формі артилерійського снаряда часто сприймається як якийсь атракціон жахів, через що перед скляними віконцями, які дають змогу побачити лише мізерну частину кісток та черепів від ста тридцяти загиблих тут французів, часто чути сміх і навіть гірше — непристойні жарти. А іноді можна почути й геть не літературну лексику, яка недвозначно дає зрозуміти, що велика справа примирення між нашими народами — примирення, якому хотіли посприяти своїми виразними жестами канцлер та президент, — усе ще триває і до її завершення досить далеко. Наші туристи відчувають образу — і не зовсім безпідставну, — бо тут відразу впадає в очі той факт, що на згадку про п’ятнадцять тисяч загиблих французів установлено білі хрести з написом «Загинули за Францію» і перед кожним таким хрестом посаджено троянди, а нашим воякам, яких загинуло тут значно менше, спорудили лише чорні хрести — без жодного напису і жодної квіточки.

Мушу визнати: на такі зауваження нам дуже непросто відповідати. Ми часто почуваємося розгубленими, коли нас питають про кількість загиблих. Довший час стверджували, що з кожного боку загинуло близько триста п’ятдесяти тисяч воїнів. Вважалося перебільшенням говорити про мільйон жертв на площі тридцять п’ять квадратних кілометрів. Мабуть, і загалом було не більш ніж півмільйона жертв — тобто сім або вісім загиблих на квадратний метр, — які віддали свої життя в запеклих боях за форт Дуамон, за форт Во, під Фльорі, на висоті 304 і на «Холодній землі» (Kalte Erde, Froide terre), на цьому глевкому глиняному ґрунті поля битви під Верденом. У військових колах вживають термін «війна на виснаження».

Але якими б великими не були втрати, наш канцлер і президент Франції подали нам промовистий сигнал, потиснувши один одному руки в осуарії. Оповідач бачив обох державних мужів лише зі спини, хоча й належав до розширеного складу делегації, куди входив також і Ернст Юнґер, цей сивочолий письменник і живий свідок безглуздого жертвопринесення.

Згодом вони разом посадили гірський клен, про що довелося подбати заздалегідь, аби це символічне дійство не відбулося на все ще замінованій ділянці. Ця частина програми сподобалася всім. А от німецько-французькі військові маневри, які відбувалися в той же час і десь дуже близько, навпаки, не отримали серед публіки позитивного резонансу. Німецькі танки на дорогах Франції і наші «торнадо», які літають над Верденом, — на таке тут дивляться неохоче. Значно більш змістовно виглядало би, якби — замість згаданих маневрів — наш канцлер пішов звичайною туристичною стежиною, скажімо, до руїн того укріпленого пункту, який називається «Чотири труби» (Vier Schornsteine, Abri de quatre Cheminées) і за який баварські полки та французькі альпійські частини затято і з великими втратами билися 23 червня 1916 року. А мовчазна замислена пауза нашого канцлера на одній із пам’ятних стежин — можливо, навіть за рамками протоколу — була би тут найдоречнішою й поза межами будь-якої символіки.

1985

Моя люба дитино, ти хочеш знати, як мені жилось у вісімдесятих, бо такі особисті враження дуже важливі для твоєї магістерської роботи, яка буде називатися «Щоденне життя осіб похилого віку». Я радо допоможу тобі. Але ти пишеш мені, що я маю розповісти, зокрема, про «обмежені можливості для середньостатистичного споживача». Із цим я не дуже зможу тобі зарадити, бо твоїй бабусі нема на що скаржитися. Якщо не згадувати твого дідуся, найкращого чоловіка у світі, якого мені, ясна річ, уже ніхто й ніколи не замінить, то мені нічого більше не бракує. Спершу, поки ще мала здорові ноги, працювала по півдня в терміновій хімчистці й навіть була членом церковної громади. Але якщо ти мене спитаєш про дозвілля, то я зізнаюся, що вісімдесяті я провела перед телевізором — іноді це був утрачений час, а іноді — цілком приємний. Я взагалі рідко виходила з дому, особливо відтоді, як ноги почали зраджувати мене, а щодо всіляких компаній і товариств, то, як тобі напевне, підтвердять і твої батьки, я ніколи цього не любила.

Поза тим нічого особливо важливого не відбувалося. А в політиці, про яку ти мене так наполегливо розпитуєш, узагалі нічого. Самі лише звичайні обіцянки. У цьому я завжди погоджувалася зі своєю сусідкою фрау Шольц. До речі, всі ці роки вона дуже зворушливо турбувалася про мене, причому, скажу тобі прямо, більше, ніж рідні діти, на жаль, включно з твоїм любим татком. По-справжньому сподіватися я могла лише на фрау Шольц. Іноді, коли вона працювала на пошті в ранкову зміну, то вже після обіду приходила до мене і приносила свою домашню випічку. І ми, зручненько вмостившись,