Читати книгу - "Шалена"

– Ти розбила мою машину через змію?

– Через змію на дорозі. І не розбила. Просто бамкнула. Для цього й існують бампери.

– Ти розумієш, що ми поспішаємо?

– А вона отруйна?

– Нас хочуть знайти й убити мафіозі з пушками.

– А що це за змія?

– Ти взагалі мене чуєш?

– Гаразд! Добре! Мені просто цікаво. Я ніколи ще не бачила змії в дикій природі. То вона отруйна?

– Та яка тобі, в біса, різниця? Ти в машині.

– Ну гаразд. Нехай.

– А я збіса отруйний.

– Добре.

– Просто їдь.

– Добре.

– То ти їхатимеш? Серйозно?

– Так.

– І ти не хочеш вийти й подружитись із змією?

– Ні. Я просто її переїду.

Задкую від стовбура, виїжджаю на дорогу, розчавлюю змію. Уф. В мене точно хлистова травма. (Напевне, я врізалася надто переконливо.) Ніно впивається в крісло здоровою рукою так, що аж кісточки білішають.

– І дивися, куди їдеш. Cristo! – каже він. У цій країні правосторонній рух.

Секс, наркотики і вбивства – як же вас не любити?

Це Бет винна, що зі мною стався нещасний випадок. Коли я була маленькою, я називала себе Матильдою. Знаєте Матильду з книги Роальда Даля? У неї були магічні здібності. Офіційно я імені не міняла, не в документах, ні, просто в школі, на майданчику. Я вмовила деяких дітей називати мене Матильдою.

Усе це почалося на мій сьомий день народження.

Бет лишила свій самокат на тротуарі біля нашого будинку, і я не встояла, свого в мене не було, розумієте. Це був подарунок Бет від мами на день народження, і от він, неймовірно прекрасний, блискучий і червоний, просто лежав собі там, чекав і благав мене покататися на ньому.

Я застрибнула на самокат і поїхала по дорозі. Бет лишилася на тротуарі з купкою дітей із нашої школи. Зі своїми друзями. Команда центрових. «Швидше, швидше!» – кричали вони. Тож я поїхала швидше: камінці розліталися в усі боки, колеса свистіли, щоки тріпотіли й брижилися від вітру. Вперше в житті я почувалася вільною, я неслася зі свистом, пролітала на швидкості миль зо тридцять на годину. Я ас, думала я, як видовищно в мене виходить. То, певно, мій природний талант…

– Стій! – кричала Бет. – Повернись, Алві! Мама тебе вб’є! Там машини!

Вона заздрила, бо то був її самокат. Вона не хотіла, щоб я на ньому каталась. Я майже доїхала до кінця дороги, та раптом що?

Камінчик? Не знаю. Я перекинулася через кермо і гепнулася головою об асфальт, розбила її з правого боку вгорі.

ШМЯК!

І потім нічого.

Я прокинулася від смаку заліза й звуку власного крику. Я була всього лише дитиною – я не розуміла, що кажуть лікарі. Я не знала, що таке префронтальна кора. Все здавалось якоюсь нісенітницею. Все, чого мені хотілося, – відірвати собі голову й пожбурити далеко, так далеко, щоб можна було виспатись.

Біль був неймовірний. Нестерпний. Свердло, що пробурювало мій мозок вдень і вночі, вночі та вдень і знову вдень і вночі. Я провела в лікарні довгі тижні, блювала, плакала, рвала на собі волосся, вживала, певно, морфін, витріщалася на фосфоресцентні зірки, приклеєні до стелі якимсь недоумком. Мама оскаженіла, авжеж. Сказала, що то був не мій самокат, що я їхала надто швидко, що я сама винна, бла-бла-бла. Елізабет ніколи б не втнула такої дурниці. Потім вона купила сестрі шолом.

Коли більше ніж за місяць я повернулася до школи, то сказала дітям, що я чарівниця. Вони запитали мене, що трапилося, тож довелося щось вигадати. Я не хотіла казати їм, що я лежала в ліжку й дивилася на зірки, а з мене стирчали трубки. Тож я збрехала, а що такого? Шрам на черепі перетворився на місце, через яке мені ввели зілля, до якого застосували закляття. В мене були магічні здібності, як у Матильди в тій книзі: я була особливою. Одним поглядом я змушувала олівці стояти на парті, а крейду літати й писати на дошці. Доводити я нічого не мусила, я просто казала, що вмію це.

Згодом про це всі забули, але шрам і досі десь у мене у волоссі. Це моя блискавка Гаррі Поттера. Моя власна «С» Супермена. Джерело моїх здібностей, моя унікальна сила. У серійного вбивці Фреда Веста теж був такий! Можливо, саме через нього я така, як є? Можливо, тому в мене нічого не виходило? Можливо, тому я погана? Може, причина в цьому, а не в розташуванні серця? Може, якби Бет пошкодила голову, то, опритомнівши, вона б стала мною? І в неї було б моє нікчемне життя. А в мене було б життя Бет.

А втім, у мене й так життя Бет! І це вона виявилася поганою! Все було не таким чорно-білим, як мені видавалось, а скоріше мінилося п’ятдесятьма відтінками сірого.

Бет не була янголом, а я – не чорт. Я взагалі досить мила, коли знайомишся зі мною ближче. Хоча ніхто не завдає собі клопоту. Намацую пальцями шрам під волоссям. Еге ж, він досі там. Щербинка в черепі й дивний ребристий сторчкуватий шматочок шкіри.

Можеш торкнутись, якщо хочеш. Якщо називатимеш мене Матильдою.

Неділя, 30 серпня, 5-та ранку. Таорміна, Сицилія

– Треба ще, бо не потоне.

– Заради всього святого, сонце майже зійшло, хтось побачить.

– Ми не можемо викинути їх отак. Вони спливуть.

– Ми не можемо стояти посеред білого дня зі священиком у валізі. Нащо ми сюди приїхали?

Ми з Ніно стоїмо на пляжі, наповнюючи валізи камінням.

Великих каменюк немає, тож ми набираємо жменями малі. Місця всередині майже не лишилось, але Ніно каже, що потрібно зробити їх важчими. Коли тіла старіють, стає типу більше газу й вони не тонуть. Очевидно. Каміння прохолодне й вологе після ночі. Ми витрачаємо на це купу часу. Я набираю жменю гладенького круглого ріння й кидаю в сумку. Приземляючись, воно гучно деленчить. Я оглядаю пляж – чи ніхто нас не чув, – але нікого немає. Ніно застібає блискавку на другій валізі й допомагає мені заповнити останню. Я стою, поклавши руки на стегна, й відсапуюсь. Вдивляючись у морську далину, я помічаю крихітний острів, з’єднаний з материком тоненькою смужкою.

– Що це таке? – питаю я, вказуючи на чорний пагорб, що височіє над водою.

– Острів Белла. Дідько, я що тобі, екскурсовод? Бета, як це ти досі не вивчила, що це? Ти взагалі з вілли виходила?

Він киває на валізи. Думаю, він хоче,