Читати книгу - "Марсіянин"

- Вони мене не примушували, тату. Я сама згодилась.

- Чому ти зробила це зі свою ненею? - вимагав він.

- Вибач, - бурмотіла Джогансен. - Уотні - член команди. Я не можу дати йому померти.

Він зітхнув.

- Шкода, що ми не зростили тебе егоїстичнішою.

Вона тихцем хихотнула.

- І як до цього дійшло? - поскаржився він. - Я - районний керівник фабрики з виробництва серветок. Чому моя донька у космосі?

Джогансен знизала плечима.

- Ти завжди була зацікавлена наукою, - сказав він. - Це було чудово! Відмінниця. Хлопці-зауки, з якими ти вешталась, були надто лякливими, щоб наважитись на щось. Ніякої небезпеки. Ти була мрією будь-якого батька.

- Дякую, тату, я…

- Але потім ти залізла у величезну бомбу, котра вистрілила тебе на Марс. І це буквально.

- Технічно, - виправила вона, - прискорювач доправив мене на орбіту. На Марс привіз мене атомний іонний двигун.

- О, це значно ліпше! - сказав він.

- Тату, зі мною все буде добре. Скажи матусі, що зі мною усе буде добре.

- А який з того зиск? - сказав він. - Вона місця собі не знайде, доки ти не повернешся.

- Я знаю, - промимрила Джогансен. - Але…

- Що? - сказав він. - Але що?

- Я не помру. Правда. Навіть, якщо все піде не так.

- Про що ти говориш?

У Джогансен з’явилась борозна між бровами.

- Просто скажи нені, що я не помру.

- Як? Я не розумію.

- Я не хочу заглиблюватись у пояснення, - сказала Джогансен.

- Слухай, - сказав він, схиляючись до камери. - Я завжди поважав твої приватні справи й незалежність. Я ніколи не намагався втручатись у твоє життя, ніколи не намагався керувати тобою. У мене це добре вдавалось, правда?

- Так, - сказала вона.

- То ж за усе життя, в котре я не втручався, дозволь мені встромити носа лише зараз. Що ти приховуєш від мене?

Вона замовкла на кілька секунд. нарешті вона сказала:

- У них є план.

- У кого?

- У них завжди є план, - сказала вона. - Вона усе відпрацьовують наперед.

- Який план?

- Вони вибрали мене для порятунку. Я наймолодша. У мене є вміння, необхідні для повернення додому. І я найменша й потребую найменше їжі.

- Що станеться, якщо з зондом не вдасться, Бет? - спитав її батько. Цього разу він був незвично жорсткий.

- Усі окрім мене помруть, - сказала вона. - Вони проковтнуть пігулки і помруть. Вони зроблять це відразу, щоб не використовувати їжу. Капітан Ллюїс вибрала мене, щоб я вижила. Вона сказала мені про це учора. Не думаю, що НАСА знає про це.

- І запасів вистачить на весь зворотній шлях до Землі?

- Ні, - сказала вона. - У нас достатньо їжі для шістьох на місяць. Якщо я буду сама, її вистачить на 6 місяців. Зменшивши порції, я розтягну її на 9. Але я проживу 17 місяців перш ніж повернусь.

- То як же ти виживеш?

- Запаси будуть не єдиним джерелом харчів, - сказала вона.

Його очі розширились.

- О… о Боже…

- Просто скажи нені, що запасів вистачить, гаразд?

Американські й китайські інженери раділи у Центрі керування польотом Джіуквана.

На головному екрані було видно як у холодному небі Гобі тане інверсійний слід Таіянг Шена. Корабель, вже не видимий неозброєному оку, рухався до орбіти. Його оглушливий рев зменшився до далекого гуркотіння грому.

- Досконалий зліт, - весело сказав Венкат.

- Звісно, - сказав Жу Тао.

- Ви, хлопці, справді багато зробили для нас, - сказав Венкат. - За що ми і вдячні.

- Природно.

- Та й ще, ви, хлопці, отримаєте місце на Аресу 5. Усім зиск.

- М-м...

Венкат скоса глянув на Жу Тао.

- Схоже, ви не дуже раді.

- Я витратив 4 роки праці на Таіянг Шен, - сказав той. - Так само як і несчісленні дослідники, науковці й інженери. Кожен вкладав у це свою душу, поки я постійно вів бої з політиками за продовження фінансування. Врешті, ми збудували прекрасний зонд. Найбільший, найкерованіший непілотований зонд в історії. А тепер він стоїть у ангарі. Він ніколи не злетить. Державна Рада ніколи не дасть кошти на новий прискорювач, як цей.

Він повернувся до Венката.

- Це могла бути тривала спадщина наукових досліджень. Тепер це просто доставка. Ми матимемо китайського астронавта на Марсі, але