Читати книгу - "Собор"

Комар дзвенить у повітрі. Крижні, зірвавшись, ідуть над тобою, мов бомбовози. За озерами знову піде ліс, а між лісом знову петляє невідома якась річка, темна від глибини та від того, що вода її настояна на корінні та на всякому водяному зіллі, - воно кисне в ній протягом літа; подекуди дерева лежать, зламані бурею й повалені з листям аж на середину річки. Іноді наче й мілководдя, а сягни найдовшим веслом - дна не дістанеш.

Нечуйвітер має звичку вставати до схід сонця, коли на цих водах ще стеляться сиві тумани і всюди по низинах роса, як вода, - тоді саме час всяке цілюще зілля збирати. В Будинку металургів Нечуйвітер не одному недужому допоміг, знає, де найти які трави та корінці… Тайни природи, вони всюди, мовляв, тільки розпізнати їх зумій. Але неодмінно збирати їх треба до схід сонця, коли зілля ще в росі, воно тоді чисте, стерильне, як кажуть медики… Якщо ж корінці, то їх теж викопуй так, щоб сонця не бачили. Викопав і одразу в мішок, і на темне горище, і ні в якому разі не мити. Бо як перемиєш, всю силу з кореня змиєш; природа має свої закони, адже й курча не вилупиться, коли яйце перед тим буде помите… Глянеш - незавидна травичка, а в ній сила, і ймення хтось дав їй - цар-дуб або цар-трава. Був такий знаючий чоловік, що від нього Нечуйвітер начувся цих тайн: чоловіка нема, а наука зосталась.

Вночі тихо-тихо в його, Нечуйвітрових, володіннях. Десь аж за третім лісом зрідка проб'ється стукіт чиєїсь моторки, простукоче й затихне; і лише коли понаїжджають горожани в суботу, тоді вся плавня співає; життя без пісні - хіба то було б життя? Пливеш собі човном і чуєш, як і пісня пливе, то вигониться вгору, то, розіллявшись, далеко стелиться серед лунких вод, поволі тане, гасне…

Там, де незвичний заблукав би, Нечуйвітер і вночі пройде - хоч і з зав'язаними очима. Нема для нього тут невідомості, кожен закрут річки, найменшу заводь він будь-коли впізнає, кожне повалене дерево в річці йому як знак, як товариш.

Бродячий гурт яких-небудь безсовісних шибайголов і той, перш ніж розкидати по лісу консервні бляшанки або порожніми пляшками ціляти в стовбур дерева, деколи таки спохопиться, озираючись, чи не видно десь поблизу діда Нечуйвітра, громадського доглядача усіх цих угідь Скарбного. Прийде, нагримає, насоромить. І не тому, що доглядач, а душа болить дивитись, як варвар сучасний нищить, запаскуджує світ цієї краси… Там, де під час окупації було вирубано частину дубів, тепер насадили молодий дубняк, а біля дубочків акацію в ролі підгонича, щоб примушувала їх швидше рости. З підгоничем дубці добре піднялися, дід Нечуйвітер власноручно написав і поставив біля тих насаджень охоронну табличку: «Xто посадить, того і внуки згадають…»

Одначе не лише браконьєри знають сюди дорогу. Приїжджають і такі, як Баглаєве оце товариство, славні, дорогі йому люди. Поспівали, нагомонілися та й вони притихли, і вогнище їхнє пригасло, і роси опівночі вже, мабуть, упали на їхні рюкзаки. Повкладалися, либонь, поснули, тільки двоє отих закоханих ще на березі бовваніють. Сидять, посхилялись головами, притулившись одне до одного над тихими водами Скарбного. Закоханим - їм ніч без сну, зорі їхні не сплять.

Сидить у човні посеред води старий Нечуйвітер, зорі ловить у свої ятери, коли інше ніщо не ловиться, чи, може, просто куняє. Ні, не куняє він, думки, наче сни, снуються старому. Молодим себе бачить, парубком буйночубим на бронепоїзді у степах. На одному з тих червоних пролетарських бронепоїздів, що завод сам собі викував. Яке сонце тоді йому, зачіплянському юнакові, світило, який світ стелився навкруги! Ганявся за тими, що серед них і Катратий Ягор гасав на тачанці, - аж потім, пізніше, домна їх обох помирила… Зводили разом і третю, й четверту, скільки металу країні дали… Коли чистка на всіх була по заводах, підбирались і до Ягора, Ізот за нього тоді вступився. Звідти й почалося їхнє побратимство на все життя. Друзяка Ягор і тепер Нечуйвітра не забув, днями провідав; посиділи разом у скарбнянському курені, погомоніли про давнє (ох і хлюсти ж були в Махна!… А де ділись? Як димом зійшли!); Прапірного ще згадали, що позаторік помер від тієї хвороби, що ніякої цар-трави від неї нема, а якби хто знайшов - золотий пам'ятник був би тому.

Снується й снується всяке. Ніхто в наш галопний час, серед шарпанини життя з його карколомним темпом не передумає стільки дум, як нічні сторожі. Коли земля засинає, і згасає вир денних клопотів, і дипломовані філософи вже сплять - сторожі, ці невідомі нічні мислителі, заступають на свої вахти, виходять в океани роздумів, і зорі задають їм свої нічні питання.

Допитуються молоді: в чому щастя? Яке воно, щастя, на смак і на колір? Вимагають, ніби стипендії щастя нам дайте! Якби ж його можна було вловити в оці ятері та й подати вам готовеньке… Згадався знову Іван Баглай та його товариство, ті заводські, біля чийого вогнища він щойно сидів, - совісні люди, такі стають лицарями праці й життя. А які лицарі з вас, молоді вітрогони? І чи будуть із вас майстри? Всі, хто буває на Скарбному, діляться для Нечуйвітра на майстрів і браконьєрів. Тарасовим словом їх ділить: «Той мурує, той руйнує…» До останніх причисляє і сина свого. Чому він такий? І чому ж воно вийшло так, що трудяга невсипущий та викохав браконьєра? Послухати сина, то ніби все він зробить для кращого: собор треба знести, бо заважає будувати ринок для трудящих… Тумани зліквідувати, Скарбне оце висушити - бо воно, мовляв, комарів розводить… А хто згадує Січ та козацтво, той і зовсім підозрілий!… На все в нього, в нищителя, готове пояснення, а то й погроза… І скільки їх таких, що, кинувши мартени, тільки й навчились язиками молоти. Може, це час мав такий настати - час пустомолотів? Як на дерево - шашіль, на метал - корозія, на пшеницю- кукіль, може, так насупроти майстра мусить бути і свій браконьєр? Але чи завжди так буде? Невже всюди, де йде будівник, повинен невідлучно, як тінь, іти і руйнач? В голові самі треньки-бреньки, ще цвяха до пуття ніде не забив, а він уже спішить знести старе, розкорчувати місце, розчистити під якусь іншу споруду, може, й без вікон, без дверей… «Таке життя, тату, що треба в нього пробоєм іти, живохватом! Тільки тоді чогось досягнеш…» І йде. Та