Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

відчував — про нецивілізованість душі! Увага зосереджено й легко пурхала над цими розсипами фруктів, дорогоцінних каменів, тканин, форм і спокус із улесливо-напосідливими очима всіх барв. Тоді любили й захищали від сонця білизну шкіри, тож над юрбою вже погойдувалися поодинокі строкаті парасольки, відкидаючи шовкові тіні на бліді жіночі обличчя. Ульріхові очі причаровувало навіть тьмаво-золотисте пиво, яке стояло, завважив він, проходячи повз дзеркальні шиби в ресторані, на скатерках таких білих, що тіні на них лежали синіми плямами. Потім повз нього проїхав архієпископ: важка й м’яка чотиримісна коляса, в теміні якої виднілося щось червоне й фіолетове. Це мав бути таки екіпаж архієпископа, бо весь запряг, що його Ульріх проводжав поглядом, мав досить церковний вигляд, і двоє поліцаїв виструнчилися й віддали честь послідовникові Хреста, не думаючи про своїх попередників, котрі стромили архієпископовому попередникові списа під ребра.

У ці враження — Ульріх щойно назвав їх «марною злободенністю життя» — він поринув з таким захватом, що помалу, в міру того як він насичувався світом, усе це знов повернуло його до колишнього стану, сповненого ворожости. Тепер Ульріх напевно знав, де в його роздумах слабке місце. «Що це має означати: з огляду на таке самовеличання очікувати ще й якогось результату, який був би над ним, за ним чи під ним?! — спитав він себе. — Може, це якась філософія? Якесь усеосяжне переконання, якийсь закон? Чи Боже провидіння? Чи натомість — припущення, що досі моралі бракувало «індуктивного мислення», що бути добрим — багато важче, ніж гадали, і що для цього виникне потреба, як і взагалі в дослідженні, у безкінечній спільній праці? Я припускаю, що моралі немає, позаяк її не можна вивести з чогось незмінного, а є лише правила для непотрібного збереження якихось минущих обставин і станів; і я припускаю також, що без глибокої моралі немає глибокого щастя. Але те, що я про таке замислююсь, свідчить про стан якийсь неприродний і непевний, і це взагалі не те, чого я хочу!» Насправді він міг би поставити собі запитання куди простіше: «Що я на себе взяв?» І він його й поставив. Але це запитання стосувалося скоріше його чуттєвости, ніж думок, воно навіть урвало їх і помалу позбавило його завжди живої радости стратегічного планування й то ще доти, як визріло. Спочатку це запитання нагадувало глухий звук над самісіньким вухом, потім той звук залунав уже в ньому самому, тільки на октаву нижче, ніж решта звуків, і нарешті Ульріх злився зі своїм запитанням водно й уже здавався самому собі навдивовижу глухим звуком у лунко-твердому світі, звуком із широким інтервалом навколо нього. Що ж він насправді на себе взяв і що обіцяв?

Ульріх напружив пам’ять. Він усвідомлював, що не лише жартома, хоч і тільки задля аналогій, вжив вислів «Тисячолітнє царство». Якщо сприймати цю обіцянку серйозно, то вона зводилася до бажання жити у взаємному коханні в такому піднесеному земному стані, коли відчуваєш і робиш лише те, що здатне цей стан підносити й зберігати. У тому, що ознаки такого стану людини є, він, наскільки пригадував, сумніву ніколи не мав. Почалося це «історією з пані майорихою», не багатий був і подальший досвід, але щоразу такий самий. Якщо все це узагальнити, то виходило приблизно те, що Ульріх вірив у «гріхопадіння» й «первородний гріх». Тобто він просто-таки ладен був повірити, що в людській поведінці колись сталася докорінна переміна, як це буває із закоханим, коли до нього повертається здоровий глузд: тоді закоханий, либонь, хоч і бачить усю правду, але щось більше розірвано, а сама правда, куди не кинь оком, — просто частина чогось такого, що розпалося, а потім його стулили докупи. Може, то було навіть і справді «яблуко пізнання», яке привело до тієї духовної переміни й виштовхнуло людський рід із первісного стану, повернутися до якого він міг би, лише набувши в житті величезного досвіду, а в гріхах — мудрости. Але в Ульріха такі історії викликали довіру не в своєму традиційному вигляді, а в тому, в якому він відкрив їх для себе: він вірив у них, як математик, котрий має перед собою всю систему своїх почуттів і з огляду на те, що виправдати жодне з них не можна, доходить висновку про необхідність такої собі фантастичної гіпотези, суть якої можна визначити інтуїтивно. І це було неабищо! Про таке він замислювався вже не раз, але ще ніколи не доводилося йому так швидко, за кілька днів вирішувати, чи надавати цьому життєво важливого значення. Він трохи спітнів під капелюхом і комірцем, і його нервували люди, що снували довкола. По суті, він міркував про те, що більшість живих зв’язків рвуться; щодо цього він не помилявся. Адже нині живеш, розділений на частини, й цими частинами перехрещуєшся з рештою людей; те, про що мрієш, пов’язане з самою мрійливістю і з тим, про що мріє решта людей; те, що робиш, пов’язане з самим собою, а ще більше — з тим, що робить решта людей; а те, в чому ти переконаний, пов’язане з переконаннями, яких сам маєш лише дрібку. Отож вимога, щоб ти діяв цілком відповідно до власної реальности, зовсім нереальна. А він усе своє життя якраз і був проникнутий упевненістю, що свої переконання потрібно ділити, що треба мати мужність жити серед моральних суперечностей, бо це — плата за великі звершення. Чи був Ульріх переконаний принаймні в тому, що думав оце про можливість і сенс жити по-іншому? В жодному разі ні! І все ж він не міг стати на заваді своїм почуттям ринути до цього так, немовби перед ними були очевидні ознаки того, на що вони, почуття, довгі роки очікували.

Щоправда, тепер йому, звісно, довелося спитати себе, за яким таким правом він, мовби якийсь самозакоханий, узагалі дійшов до того, щоб надалі не робити нічого байдужого для душі. Це суперечить засадам активного життя, що їх дотримується нині кожна людина, і навіть коли таке прагнення могло розвинутися за набожних часів, то під дедалі могутнішим сонцем воно розвіялося, як досвітні сутінки. Ульріх відчув аромат усамітнення й насолоди від власної особи, який викликав у нього чимдалі глибшу відразу. Тому він і спробував якомога швидше стримати свої розперезані думки і з докором сказав собі, хоч і не зовсім щиро, що та обіцянка Тисячолітнього царства, яку він бозна-чому дав сестрі, не означає, якщо подумати тверезо, нічого, крім такого собі доброчинного кроку; очевидно, спілкування з Аґатою мало зажадати від