Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"

— Правда, — посміхнувся солдат. — Воно здасться, доки додому дійдеш.

— Зайди ж! — повторив лейтенант.

Максим пообіцяв. Ще раз подякував. І після того вони вже розійшлися зовсім. Кінний і піший сквапно пішли Максимовим слідом. Максим проводжав їх очима, доки вони не зникли за деревами, й думав:

«Ні, це не Дон Кіхот і не Санчо Панса! Зовсім ні! Як легко, але й як приємно можна іноді помилитися!..»

А тоді повернувся й пішов у вказаному йому напрямку.

Вийшовши на самісінький край лісу, довго придивлявся й прислухався до шляху. Десь гуло. Ближче. Потім прошуміла, прослизнула, як скажена, особова автомашина. І стало тихо. Максим швидко перейшов шлях і пірнув у густий ліс по той бік. Лише помітив, що по шляху текли згори струмки…

Розділ двадцятий

«Зоре моя вечірняя!.. Зоре моя вечірняя!..»

Максимову душу завжди зворушували слова цього рядка вірша до самої глибини. Вони викликали в його уяві чарівний образ тихої, мерехтливої, елегійно задуманої й далекої–далекої вечірньої зорі, що, як очі закоханої й заплаканої дівчини, дивилась із безмежної космічної далини, з царства інших світів та інших, невідомих і недосяжних, загадкових країв.

Ці слова й цей образ глибоко запали в Максимову душу ще з дитячих, школярських літ. І відтоді завжди, — в роки юнацькі, парубоцькі й у роки змужіння; тихими, ясними вечорами осінніми, зимовими, весняними й літніми; чи то вдома в затишній кімнаті, чи в мандрах по бездоріжжях, на земних розпуттях; у степах, у лісах, у луках; на роботі, на полюванні, в поневірянні самотою чи з другом вірним, — скрізь і завжди ці слова й цей образ змушували його серце тремтливо завмирати в солодкій елегійній задумі, в тузі за нездійсненним й недосяжним, скороминучим і невловним; у передчутті скорботних втрат і вічної розлуки; в пориві до прекрасного, божественного, героїчного, чистого й у жалі по загубленій вірі в трагічно–примарний ідеал боголюдини…

І тепер–от вона, звабливо–мерехтлива вечірня зоря, знову зійшла на холодному синьо–зеленому небі, над погасаючою загравою — там, де щойно зайшло сонце. Максим ішов по синьому снігу між деревами, дивився на неї й думав про те, про що й завжди, бувало, думав при такій нагоді:

«От у цей час, коли зійшла зоря ця вечорова, хтось найрідніший, хтось любий і дорогий, хто думає про нього й тужить за ним, теж дивиться на цю саму зорю, в цю саму хвилину… І там десь їхні погляди сходяться й летять разом просторами, синіми пустелями, космічними далями…»

«Так, — казав тривожно розум, уриваючи жаль елегійний і мрію серця. — Так, але за зорею цією вечірньою іде ніч. Ось іще мить, і вона прийде — чорна, холодна, безмежна ніч у лісі, засипаному снігом. Ніч твоєї жахливої самотности в глухому лісі, де тебе й буде поховано, як у чорній ямі, якщо ти не виберешся з лісу тепер».

І Максим поспішав, одчайдушно налягаючи на ноги. Він ішов слідом, що його лишили «кінний і піший».

Ще завидна тим слідом Максим прийшов до хатини. Дійсно, так як і казав той лейтенант — на їхньому сліду стояла хатина. Це була лісничівка — типова, давно колись вимурована, казенна будівелька з червоної цегли, на взірець залізничних будок на роз'їздах. Вона стояла й роззявленими порожніми очицями вікон, повириваних геть із рямами, та такими ж дверима й постріляними стінами вищирилася на білий світ, на ліс, на Максима, мов череп мерця. Дах на ній теж був знесений геть. Колись тут навколо був парканчик і ще якісь будівлі. Тепер того нічого не було — все зникло геть, лише де–не–де стирчали ожуги з–під снігу. Навколо хатини, вірніше — навколо кістяка її, валялись закривавлені бинти, побиті миски, гільзи. Максим подивився на цю досить неприємну картину й зайшов досередини. «Що ж тут вибирати?» — думав над словами лейтенанта. Всередині все також було зруйноване. Піч розвалена. Підлога повиламувана. Меблів аніякісіньких. Стіни постріляні всередині так само, як і зовні. Максим оглянув це все, а тоді спинився очами на купі якогось мотлоху посеред хати.

«Ого! Та це ж зовсім не мотлох. Чи мотлох, та не той». Посеред хати було звалено у велику купу багато різної зброї: рушниць і кулеметів, автоматів — «фінок», а також гранат різних систем, безліч набоїв, дисків і ріжків до «фінок», кулеметних стрічок тощо. Придивившись пильніше, Максим зауважив, що в тій купі найбільше було автоматичної ручної зброї. А навколо — знову ж ті самі, що й надворі, закривавлені бинти, брудні онучі й різний інший людський послід.

«Цікаво. Якщо сюди натаскано стільки зброї в той час, як армія не має чим стріляти, то, значить, навіщось її сюди натаскано. Двох думок не може бути: якщо цю зброю залишено тут, то по неї напевно, й то скоро, хтось прийде!»

Максим з дитинства любив зброю. Він любив мисливську зброю, але нею може бути всяка ручна вогнепальна зброя. І був він стрільцем першоклясним, з усіх родів тієї зброї. І от з тієї любови, чи й справді виконуючи наказ лейтенанта, Максим почав перебирати й виважувати в руках «фінки». Вибирав. Але всі вони видавалися йому неймовірно тяжкими. Нарешті вибрав ніби найлегшу, ще й з ременем. Потім вибрав до неї диск із набоями, вставив його як слід, а тоді перекинув «фінку» через плече й пішов.

Так він ішов із «фінкою», ніби справді який вояк. Але в дійсності він її зовсім не для війни взяв (що ж він міг би зробити з «фінкою», хоч би навіть і з такою гарною, проти всього світу!?) — ні, він узяв її просто тому, що спокусився зброєю. Але «фінка» з кожним кроком ставала все важчою, а безглуздість її наявности в нього за спиною — все очевиднішою. «Для чого і проти кого? І що ж ти нею в своїй ситуації зробиш?..»

Так Максим ішов і кепкував із себе. Аж поки не став ураз, мов укопаний. Навколо було синьо–чорно, і в однотонності цього кольору стежка на снігу десь раптом загубилася, розтанула. Нема.

«Господи! Таж заходить ніч! Іще година — й у лісі буде темно, хоч око виштрикни. Куди ж ти йдеш? І куди ти ще йтимеш? І як ти йтимеш?!.»

На душі стало тривожно й тужно. Надходила чорна, глуха ніч. А магістральна його лінія — слід «кінного й пішого» — вже зникла в чорноті, що розливалась океаном назустріч. Іти ж по–сибірському, як ходив колись у тайзі, він