Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

сумно, коли все може бути по-старому навіть без Метью. Вона бентежилася й мучилася докорами сумління, виявивши, що й схід сонця над ялицями, і молоді рожеві квіти в саду так само тішать і захоплюють її, що їй приємно бачити Діану й усміхатися її веселим словам, що прекрасний світ любові й дружби так само зворушує її уяву й серце, що життя досі манить її за собою тисячею невтомних голосів.

— Я начебто зраджую Метью, коли досі тішуся таким речам, без нього, — журливо звірялася вона якось надвечір у пасторському саду пані Аллан. — Мені його дуже бракує… щохвилини… та все ж, пані Аллан, світ і життя для мене лишилися так само прекрасними й цікавими. Сьогодні Діана пожартувала, а я впіймала себе на тому, що сміюся. Коли це сталося, я думала, що вже ніколи більше не сміятимуся знов. І тепер здається, що я не повинна сміятися.

— Коли Метью був з вами, він любив слухати твій сміх, і йому радісно було знати, що тебе тішать приємні речі довкола, — тепло мовила пані Аллан. — І хоч зараз його нема, та йому однаково радісно це знати. Я впевнена, що не варто нам закривати серця від цілющої дії, що дарує нам природа.

Та я розумію твої відчуття. Усім нам колись доводиться їх пережити. І тоді всі ми не хочемо й думати про те, що можна радіти, коли поряд немає найдорожчих людей, які могли б розділити з нами цю радість. Гадаємо, що зраджуємо жаль за ними, коли до нас вертається втіха від життя.

— Сьогодні я ходила на цвинтар: посадила в Метью на могилі трояндовий кущ, — замислено відповіла Енн. — Узяла пагінець від куща, який привезла колись давно із Шотландії його мати… Метью завжди найбільше любив ці троянди — такі маленькі й духмяні, з колючими стеблами. Я раділа, що можу посадити їх у нього на могилі — так, ніби йому це теж буде приємно. Сподіваюся, там, на небесах, у нього є троянди. Може, душі цих маленьких трояндочок, що тішили його тут стільки літ, усі пішли туди, щоб зустріти його. Я мушу вже йти додому. Марілла там зовсім сама… а вона завжди сумує надвечір.

— Вона ще більше сумуватиме, коли ти поїдеш до коледжу, — мовила пані Аллан.

Енн не відповіла. Розпрощалася з пасторовою дружиною й неквапом рушила до Зелених Дахів. Там на ґанку сиділа Марілла, і Енн присіла коло неї. Двері за ними були відчинені й утримувала їх велика рожева мушля з відблисками призахідного надбережного сонця в гладеньких внутрішніх вигинах.

Енн зірвала кілька пагінців блідаво-жовтої жимолості й заквітчала собі коси. Вона так любила цей невловний тонкий аромат, що здіймався над нею при кожнім русі, мов неземне благословення.

— Поки тебе не було, заходив лікар Спенсер, — повідомила Марілла. — Він каже, що той славетний окуліст буде завтра в місті й наполягає, щоб я з ним порадилася. То доведеться таки, мабуть, поїхати та й годі. Я буду більш ніж удячна, коли він зможе мені підібрати добрі окуляри. Ти ж побудеш тут сама без мене? Мартін мене відвезе, а тут треба прасувати, та й пиріг спекти.

— Я впораюся. Діана прийде й допоможе мені. Я все випрасую й спечу. Минули ті часи, коли я крохмалила носові хустинки й клала заспокійливе в пироги.

Марілла засміялася:

— Скільки дурниць ти тоді накоїла, Енн! Раз по раз опинялася в халепі. Я навіть думала, чи ти не навіжена якась. Згадай, як ти пофарбувала волосся!

— Еге ж, ніколи цього не забуду, — усміхнулася Енн, торкаючись важкої коси, що оповивала її витончену голівку. — Тепер сміюся, коли згадую, як журилася своїм волоссям — але сміюся недовго, бо й справді для мене то була величезна журба. І коси, і ластовиння — усе мені завдавало нестерпної муки. А тепер ластовиння нема, і всі довкола такі ласкаві, що називають мої коси каштановими… окрім хіба Джозі Пай. Вона сказала вчора, що тепер мої коси рудіші, ніж будь-коли, чи то лише здається на тлі чорної сукні. А ще спитала, чи вдається рудим людям звикнути до кольору свого волосся. Марілло, я майже постановила собі облишити всі спроби полюбити Джозі Пай. Я докладала, як сама означила б це колись, «героїчних зусиль», та полюбити її неможливо.

— Джозі — нестерпна, як усі Паї, — гостро відказала Марілла, — вона не може бути інакшою. Мабуть, такі, як вона, теж для чогось потрібні… та як на мене, користь від них не більша, ніж від будяка. Джозі буде вчителювати?

— Ні, вона ще рік навчатиметься в семінарії, так само, як Муді-Спурджен та Чарлі Слоун. Джейн і Рубі вчителюватимуть, і обидві вже дістали місця в школах — Джейн у Ньюбриджі, а Рубі десь на заході.

— І Гілберт Блайт учителюватиме, так?

— Так, — пролунала коротка відповідь.

— Гарний хлопчина, — розсіяно зронила Марілла. — Минулої неділі я бачила його в церкві: так виріс і змужнів. Дуже схожий на свого батька в цьому віці. Джон Блайт теж був гарний. Ми були з ним добрими друзями — він і я. Люди називали його моїм женихом.

Енн підняла очі зі жвавим зацікавленням.

— Ох, Марілло… і що сталося? Чому ви не..?

— Ми посварилися. Я не простила йому, коли він прохав пробачення. Хотіла це зробити, але згодом: я була ображена й сердита, думала покарати його. А він більше не повернувся. Такі вони, Блайти, усі страшенно горді. Та мені завжди було… дуже шкода, що я не пробачила йому, коли могла.

— То й у вашому житті було кохання, — тихо промовила Енн.

— Можеш і так це назвати. Ти б не подумала, дивлячись на мене, правда? Та ніколи не можна судити про людей за зовнішністю. Всі забули про нас із Джоном. Я й сама забула. Та все це пригадалося мені, коли я побачила Гілберта минулої неділі.

Розділ 38

ПОВОРОТ НА ШЛЯХУ

А назавтра Марілла поїхала до міста й повернулася аж надвечір. Енн проводжала Діану до Садового Схилу і, повернувшись, застала Маріллу на кухні — вона сиділа за столом, підперши рукою голову. Щось у її понурій поставі змусило боляче стиснутися серце Енн. Ніколи ще вона не бачила Маріллу такою розбитою й геть байдужою.

— Ви дуже втомлені, Марілло?

— Так… ні… не знаю, — кволо відказала Марілла, піднімаючи на неї погляд. — Втомлена, звісно, та не про це я думала. Річ не в тім.

— Ви були в окуліста? Що він сказав? — стривожено запитала Енн.

— Була. Він мене оглянув. Каже, як я цілком