Читати книгу - "Соловей"

— І ти в нього.

Вона згадала, як Бек відчинив люк і націлив на неї пістолет. Згадала два постріли… те, як вона ледве вилізла з підвалу. Чи розуміла вона, що поранена?

В’янн тримає закривавлену лопату. Поруч лежить Бек у калюжі крові.

В’янн тремтить, бліда, мов крейда. «Я вбила його».

Інші спогади були сплутані. Крім гніву В’янн. «Тобі тут не раді… якщо повернешся, я сама тебе здам».

Ізабель повільно лягла. Біль від цього спогаду був сильніший, ніж від вогнепального поранення. Цього разу В’янн правильно вчинила, прогнавши Ізабель. Про що вона думала, ховаючи пілота в садибі сестри, коли поруч живе капітан Вермахту? Не дивно, що люди їй не довіряють.

— Давно я тут?

— Чотири дні. Здається, рана вже гоїться. Твоя сестра добре її зашила. Учора тебе перестало лихоманити.

— А… В’янн? Звісно, з нею не все гаразд. Як вона?

— Ми захистили її, як могли. Вона відмовилась сховатися. Генрі та Дідьє закопали тіла, вичистили сарай і розібрали мотоцикл на запчастини.

— Її допитуватимуть, — сказала Ізабель. — А вбивство чоловіка її переслідуватиме. Вона не вміє ненавидіти.

— Це зміниться до кінця війни.

Ізабель відчула, як її шлунок стиснувся від сорому й жалю.

— Знаєш, я люблю її. Принаймні хочу любити. Чому я одразу про це забуваю, коли ми починаємо про щось сперечатися?

— Вона сказала приблизно те саме біля кордону.

Ізабель спробувала перевернутися, і біль у плечі одразу нагадав про себе. Глибоко вдихнувши, вона зробила над собою зусилля й відсунулася. Лише тепер вона зрозуміла, як він близько і яке маленьке це ліжко. Вони лежали поруч, мов коханці. Вона дивилася на нього, а він — на стелю.

— В’янн ішла з вами аж до кордону?

— Ти лежала в труні на возі. Вона хотіла переконатися, що ми перетнули кордон. — У його голосі вона відчула усмішку чи принаймні уявила її. — Вона обіцяла вбити мене, якщо я про тебе не дбатиму.

— Моя сестра таке сказала? — спитала Ізабель недовірливо. Утім, вона знала, що Ґаетан не той чоловік, який брехатиме, щоб помирити сестер. У профіль риси його обличчя були напрочуд гострі. Він не дивився на неї та лежав якомога ближче до краю ліжка.

— Вона боялася, що ти помреш. Ми обоє боялися.

Він вимовив це так тихо, що вона ледве почула.

— Як у давні добрі часи, — сказала вона обережно, намагаючись не бовкнути зайвого. Утім, ще дужче вона боялася взагалі нічого не казати. Хтозна, скільки ще можливостей випаде в цей непевний час. — Ми з тобою вдвох у темряві. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Здається, та ніч у Турі була в іншому житті. Я була ще дівчиськом.

Він не відповів.

— Подивися на мене, Ґаетане.

— Поспи, Ізабель.

— Ти ж знаєш, що я говоритиму, поки ти не відповіси.

Він зітхнув і повернувся на бік.

— Я думаю про тебе, — сказала вона.

— Не треба, — перервав він різко.

— Ти цілував мене, — сказала Ізабель. — Це був не сон.

— Ти не можеш цього пам’ятати.

Ізабель відчула щось дивне у його словах, невеличке тьохкання в грудях.

— Ти хочеш мене так само сильно, як і я тебе, — промовила вона.

Він похитав головою. Вона чула лише його дихання.

— Ти вважаєш мене надто молодою, надто невинною, надто імпульсивною. Я зрозуміла. Люди все життя мені це кажуть. Я незріла.

— Річ не в цьому.

— Але ти помиляєшся. Може, я й була такою два роки тому. Я справді сказала, що кохаю тебе, і це, мабуть, прозвучало, наче я божевільна, — вона глибоко вдихнула. — Але тепер це не божевілля, Ґаетане. Це, мабуть, єдине, що досі має сенс. Я маю на увазі кохання. Ми бачили, як поруч вибухають будинки, як заарештовують і депортують наших друзів. Хтозна, чи ми ще колись їх побачимо. Я могла загинути, Ґаетане, — сказала вона пошепки. — Я кажу це не як школярка, яка хоче поцілувати хлопця. Ти знаєш, що це правда. Що, як один із нас завтра помре? Знаєш, про що я тоді шкодуватиму?

— Про що?

— Про нас.

— Не може бути ніяких нас, Із. Не тепер. Я від початку намагався тобі це пояснити.

— Якщо я пообіцяю припинити це, ти відповіси чесно на одне запитання?

— Лише одне?

— Одне. А тоді я засну. Обіцяю.

Він кивнув.

— Якби ми не ховалися тут, якби світ не розпадався на шматки, якби це був звичайний день звичайного життя, ти хотів би, щоб ми були разом, Ґаетане?

Вона бачила, як скривилося його обличчя. Біль свідчив про його кохання.

— Це не має значення, хіба ти не розумієш?

— Лише це й має значення, Ґаетане. — У його очах вона могла прочитати, що він кохає її. Навіщо після цього слова?

Вона стала мудрішою. Тепер вона знала, яке нетривке життя та кохання. Може, вона кохатиме його лише сьогодні, може, тиждень, а може, поки не постаріє. Можливо, він буде коханням усього її життя… чи коханням на час війни… а може, він лише її перше кохання. Вона лише знала, що в цьому жахливому світі знайшла те, на що і не сподівалася.

І вона не втратить це знову.

— Я так і знала, — подумала Ізабель з усмішкою. Вона відчувала його дихання на своїх губах. Це було не менш інтимно, ніж поцілунок. Дівчина перехилилася через нього й вимкнула лампу.

У темряві вона притулилася до нього й глибше зарилася під ковдри. Спершу Ґаетан лежав напружено, ніби боявся торкнутись її, але зрештою розслабився. Він перекотився на спину й захропів. Через якийсь час вона заплющила очі й поклала руку йому на живіт. Вона відчувала, як він дихає. Її рука ніби гойдалася на хвилях літнього океану.

Нарешті вона заснула.

Її переслідували нічні жахіття. Якоюсь потаємною частиною мозку, не прокидаючись, вона чула власні схлипування та голос Софі: «Мамо, ти забрала собі всю ковдру». У своєму сні вона сиділа на стільці, і її знову допитували. «Хлопчик. Даніель. Він єврей. Віддайте його мені», — казав Фон Ріхтер, націлюючи на неї пістолет… раптом його обличчя розтануло й перетворилось на Бекове.

Він тримав фото своєї дружини і хитав головою, один бік якої був скалічений… а тоді на підлозі вона побачила скривавлену Ізабель: «Пробач, В’янн». В’янн кричала: «Тобі тут не раді…»

Важко дихаючи, В’янн розплющила очі. Це жахіття мучило її вже шість днів. Вона прокидалася виснаженою і схвильованою. Настав листопад, а від Ізабель не було жодної звістки. Вона вилізла з-під ковдри. Підлога була холодна, але не настільки, як