Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

духовних — на особу. В буддійському вченні егоїзм — обов'язок: принципи «найголовніше — це потреба» і «як позбутися страждань» визначають і регулюють усю духовну дієту (читачеві, мабуть, пригадується той афінянин, що боровся з чистою «науковістю»,— Сократ, який, розглядаючи особистий егоїзм, теж звеличив його і назвав мораллю).

21

Передумовами зародження буддизму були надзвичайно м'який клімат, велика лагідність і терпимість звичаїв, відсутність будь-якого воєнного завзяття; крім того, нове вчення мало своїх прихильників і серед високих, і навіть серед учених верств. Найвищою метою проголосили веселість, спокій і відсутність бажань,— і такої мети досягали. Буддизм — це аж ніяк не релігія, в якій людина лише сподівається сягнути досконалості: досконалість — найпоширеніший стан.

У християнстві на перший план виступають інстинкти поневолених і пригноблених, у ньому шукають зцілення щонайнижчі верстви. І щоб мати якусь роботу, не знудитись до решти, вдаються до казуїстики гріха, до самокритики, інквізиції сумління; в християнстві незмінно підживляють (молитвою) поклоніння могутньому, якого звуть богом; найвище в ньому вважається недосяжним, дарунком, «ласкою». Крім того, бракує ще й прилюдності: цілком християнські тільки криївки й закапелки. Тіло зневажають, гігієну відкидають як чуттєвість; церква бореться навіть із чистотою (першим християнським заходом по тому, як вигнали маврів, було закриття громадських лазень, яких тільки в самій Кордові налічувалося 270). Християнство — це своєрідна жорстокість до себе й до інших; це ненависть до інакодумців, прагнення переслідувати. На першому плані проступили темні і невпокійні уявлення: найдужче жадають досягти епілептичних станів, яким дають щонайпишніші назви, а дієту будують так, щоб вона сприяла різним хворобливим станам і надміру подразнювала нерви. Християнство — смертельний ворог земним володарям, усім «шляхетним», а водночас і приховане, потаємне суперництво з ними (прагнучи захопити лише «душу», їм полишили «тіло»). Християнство — це ненависть до духу, до гордості, смілості, свободи і libertinage[16]; це ненависть до почуттів, усіх чуттєвих радощів, радості взагалі...

22

Християнство, скоро лиш відійшовши від своєї первісної основи — найнижчих верств, підземного царства античності — і пнучись до влади поміж варварських народів, уже не спирається на виснажений люд, а вербує собі вірних поміж диких, несамовитих людей — сильних, але безпорадних. У ньому невдоволеність собою і саме страждання — не надмірна подразливість і вразливість, як у буддистів, а радше навпаки: могутнє жадання завдавати болю, обертати внутрішню напругу в недобрі думки й учинки. Аби запанувати над варварами, християнству були доконечні варварські уявлення й вартості: віддання на пожертву первістка, пиття крові на причасті, зневага до культури і духу; найрізноманітніші тілесні й нетілесні муки, надміру пишний культ. Буддизм — релігія зрілих народів, зичливих і лагідних надміру духовних рас, які занадто вразливі (Європа не доросла до цього ще й досі). Буддизм навертає ті народи до миру і радощів, духовної дієти і певної суворості до тіла. Християнство прагло запанувати над хижаками; зробити їх недужими — спосіб, до якого воно вдавалось, ослаблення — християнський рецепт приборкання, отже, «цивілізації». Буддизм — релігія прикінцевої цивілізаційної втоми, християнство ще ніякої цивілізації не застає і будує її залежно від обставин.

23

Я ще раз нагадаю, що буддизм незмірно холодніший, об'єктивніший і реальніший від християнства. Йому й нітрохи не треба робити пристойними свої страждання і вразливість, уводячи поняття «гріха», він просто проголошує те, що думає: «Я страждаю». Проте для варварів у стражданні нема нічого пристойного, їм спершу потрібно розтлумачити, дати запоруку, що вони таки справді страждають (адже інстинктивно вони заперечують страждання й воліють терпіти їх мовчки). І саме тут у великій пригоді стає слово «чорт»: в людини є надміру могутній страхітливий ворог — чого ж тут соромитись, що він завдає страждань?

Християнство має кілька добрих прикмет, які воно завдячує Сходові. Насамперед воно знає, що, зрештою, цілком байдуже, правдиве що-небудь чи ні, та коли у правдивість вірять, то це що-небудь набуває величезної ваги. Правдивість і віра в правдивість — ось два цілком відмінні, майже протилежні світи інтересів, і приходять до них геть різними шляхами. Знати про це — досить, щоб стати мудрим на Сході: так це розуміли брахмани, Платон і послідовники будь-яких шкіл езотеричної мудрості. Якщо, наприклад, щастя полягає у вірі про звільнення від гріха, то й потреби ніякої нема, щоб його передумовою була гріховність людини,— хай тільки вона почуває себе грішником. Зате той, кому насамперед потрібна лише віра, мусить зректися розуму, знань і досліджень: шлях до істини просто заказують. ...Міцна надія — значно сильніша stimulans[17] до життя, ніж будь-яке одиноке щастя, що відбулося насправді. Страдників треба живити надією, яка не вмре, бо її не спростує ніяка дійсність; не вмре, бо ніколи не справдиться,— отже, потойбічними сподіваннями. (Саме через цю здатність підбадьорювати безталанних греки вважали надію лихом із лих, найпідступнішим лихом: її залишили в скриньці Пандори). ...Щоб зародилася любов, бог мусить бути особою, а щоб зачіпалися найглибші інстинкти, бог має бути молодим. Для жіночої жаги наперед висувають вродливого святого, для чоловіків — Марію. Це зумовлювалось тим, що християнство прагло зіп'ятися там, де зміст культу давно вже визначили культи Афродіти або Адоніса. Вимога цноти посилювала жагу і глибину релігійних інстинктів, культ робився тепліший, мрійливіший, душевніший... Любов — це стан, у якому людина бачить речі здебільшого не такими, якими вони є насправді. На її вершині — оманлива сила, яка водночас підсолоджує і прояснює. Коли є любов, людина найвитриваліша, вона терпить усе. Отже, йшлося про те, щоб створити релігію, в якій можна любити,— і тоді вже й найбільше лихо не зачепить людину: вона його просто не побачить. Оце й усе про три християнські чесноти: віру, надію, любов,— я ж назву їх християнськими мудрощами. Буддизм — надто зріле і занадто позитивістське вчення, щоб отак мудрувати...

24

Тут я торкнуся лише проблеми зародження християнства. Перший принцип її розв'язання такий: християнство можна збагнути тільки на тому грунті, на якому воно постало,— це аж ніяк не рух, спрямований проти єврейських інстинктів,— навпаки, саме воно є їхнім закономірним наслідком, ще однією ланкою їхньої страхітливої логіки. Адже спаситель каже: «Рятунок прийде з Іудеї». Другий принцип такий: психологічний тип галілеянина можна розпізнати ще й досі, але тільки виродившись (отже, скалічівши й набравши чужих рис), він придався б на те, щоб у ньому вбачали образ спасителя людства...

Євреї — найдивовижніший народ в історії людства: коли перед ними постало питання бути чи не бути, вони цілком і твердо і за всяку