Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

А про те, що перський шах мав рацію так думати, свідчить гонець, який прибув з грамотою від султана до Касима і кримського хана уже по дорозі відходу війська, де султан пояснював, що навесні до Астрахані «прибудет сильное турецкое войско» [176, с. 36].

Та зрозуміло, що зупинити відвід війська вже було неможливо. І тому турецький паша Касим та кримський хан Девлет-Гірей І, зразу ж по відходу зі своїми полчищами до Азова та Криму, поїхали до султана звітувати. Звичайно, у всіх своїх негараздах вони звинуватили московського князя Івана IV (Грозного), який не забезпечив казармами прибуле військо, знищивши стару Астрахань та спаливши в ній татарське житло.

Про те, що саме таке пояснення надали султанові та його кабінету і його Османи сприйняли, свідчать будучі події.

Перше. Султан Селім II відмовився в подальшому завдавати удари по Персії з півночі (через Астрахань).

Друге. Він не покарав пашу Касима та кримського хана Девлет-Гірея І за провальну операцію. Нагородивши їх, він повернув обох на старі посади.

Третє. Султан зажадав від московського так званого царя Івана IV пояснення.

«В 1570 году царь Иван Грозный направил дьяка Новосильцева в Стамбул…» [176, с. 36].

І хоча московити подають ту поїздку дяка Новосильцева до Стамбула «…под предлогом поздравления Селима ІІ, восшествием на престол», та Селім II посів султанський престол ще 1566 року, і в Москві про те знали. Тож брехати не слід.

Четверте, останнє. Султан Селім II, залишившись незадоволеним поясненнями Івана IV, чи то наказав, чи то дозволив кримському хану Девлет-Гірею І покарати Московію, завдавши по ній воєнного удару. І хан навесні 1571 року з задоволенням те виконав.

«Весною 1571 года собрал 120-тысячную орду и двинулся… (на Москву. — В.Б.)» [176, с. 37].

Зазначимо: історія свідчить, що 1571 року Московія втратила під час походу кримського хана на Москву більше мільйона людей. За твердженнями іноземців, під час московської пожежі «в огне погибли до 800 тысяч человек». Близько 150 тисяч полонених хан Девлет-Гірей того разу вивів до Криму. А скільки людей татари знищили поза Москвою, ніхто не рахував.

Так кримський хан Девлет-Гірей І (1551–1571) та турецький султан Селім II (1566–1574) покарали московського князя (царя) Івана IV (Грозного) за невдалий похід через Астрахань на Персію в 1569 році.

Аби засвідчити відданість султанові, Іван IV (Грозний) восени 1572-го особисто очолив похід московського війська на Лівонію. Послухаємо:

«Поздней осенью 1572 года он (Іван IV. — В.Б.) выехал из Москвы с обоими сыновьями в Новгород, где уже собрались полки, готовые к войне. Лично возглавив армию, царь двинулся к Нарве и оттуда начал вторжение. Карамзин пишет:

«В один день вступило 80 000 россиян в Эстонию, где никто не ожидал их и где мирные дворяне в замках своих весело праздновали святки, так что передовые наши отряды находили пиры, музыку, пляски. Царь велел не щадить никого: грабили дома, убивали жителей, бесчестили девиц» [173, с. 291].

Та якщо московському цареві вдавалося перемагати шведів завдяки раптовому воєнному нападу під час укладеного миру, то нова війна Московії із Річчю Посполитою, яку розпочав Іван IV 25 липня 1577 року несподіваним ударом по «юго-восточным районам Ливонии», закінчилася для нього повною катастрофою.

Новим королем Речі Посполитої після смерті Сигізмунда ІІ Августа, який помер ще влітку 1572 року, у квітні-травні 1576-го врешті-решт обрали Стефана Баторія — князя Трансильванії. Не забуваймо, що під руку енергійного угорця Баторія потрапили одночасно сили Трансильванії, Русі, Литви та Польщі. Притому — він перебував у дружніх стосунках із султаном Османської імперії Мурадом III (1574–1595). Москві стало непереливки. Впродовж трьох походів Баторія і шведів 1579–1580–1581 років упали фортеці: Полоцьк, Коз’ян, Туровля, Ситна, Сокіл, Стародуб, Почеп (1579);

наступного року (1580) — Великі Луки, Веліж, Усвята, Торопець, Невель, Озерище, Заволоч’є, Холм, Стара Руса;

у 1581 році впали — Опочка, Красний, Острів, Замок Падіс, Везенберг, Вейсенштейн, Леаль, Лоде, Фіккель, Іван-город, Ям, Копор’є та інші.

«Впервые получив сильную оплеуху за 20 лет своих бесчинств в Ливонии, а главное — испытывая большую нужду в средствах, царь Иван созвал в Москве в январе 1580 года церковный собор. Там он торжественно заявил, что церковь и православие в опасности, ибо восстали на… (Московію. — В.Б.) бесчисленные враги-турки и крымцы, ногаи и Литва, поляки и венгры, немцы и шведы. Дескать, все они разинули челюсти, словно дикие звери, чтобы поглотить несчастных московитов.

Далее царь Иван поведал, что он сам с сыном Иваном и боярами бодрствует день и ночь в трудах, что войска скудеют и нуждаются… монастыри тем временем богатеют, а потому он требует от них жертв…

…Церковные иерархи помнили судьбу новгородского митрополита Пимена, московского митрополита Филиппа, архимандрита Чудовского и других священнослужителей, убитых либо замученных по приказу царя-душегуба. Знали они и то, что в Новгороде, Пскове, Твери, Клину, Торжке, Полоцке он ограбил все православные церкви и монастыри. Деваться им было некуда. Собор приговорил:

«Земли и села княжеские, когда-либо отказанные митрополитам, епископам, монастырям и церквам, или купленные ими, переходят во владение государя…» Но и это еще не все. Наложив хищную лапу на церковно-монастырские земли, Иван вырвал у них весьма значительные суммы наличными деньгами» [173, с. 327].

Слід визнати, що навіть «світоч православія» — Константинопольський Патріарх — назвав московського царя Івана IV «человеком «лживым, слабым и нечестным» [173, с. 336].

Тому не дивно, що польський король угорець Стефан Баторій теж ненавидів цього кривавого деспота і говорив про те відкрито. Звичайно, московським історикам такі речі повторяти не дозволялося, особливо після того, як «великий менеджер сучасності товариш Сталін» напередодні Другої світової війни назвав його «одним із кращих російських царів». Отакими були «кращі». Тому й не дивно, що Стефан Баторій писав до Івана IV (цитуємо за М. Карамзіним):

«Хвалишься своим наследственным Государством… Не завидую тебе, ибо думаю, что лучше достоинством приобрести корону, нежели родиться на троне от Глинской, дочери Сигизмундова предателя…» Баторий не хотел далее говорить с нашими (московськими. — В.Б.) Послами, выгнал их из своего ратного стана и с насмешкою прислал к Иоанну изданные в Германии на Латинском языке книги о Российских Князьях и собственном его царствовании в доказательство (как он изъяснялся), что древний Государи Московские были не Августовы родственники, а данники Ханов Перекопских…» [13, т. IX, с. 171].

Московський так званий цар Іван IV врешті-решт за допомогою представника Папи таки випросив мир у короля Стефана Баторія.

«…6 января 1582 года был заключен русско-польский Запольский мирный договор. В действительности он не Запольский, а Запольный, и был это не мирный договор, а всего лишь