Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Нікого не шкода, нічого не хочеться, — згадувала Галина Буданцева. — Нічого не хочеться, навіть їсти вже не так хочеться. Поки є сили, людина безцільно тиняється по двору, по вулиці. Потім ходити не хочеться і сили вже немає. Лягаєш і ждеш смерті». Галині вдалося вижити, її забрав до себе дядько. Однак сестра Таня померла дорогою до дядькового села.[927]
Петро Григоренко, у той час студент військової академії, став свідком цієї байдужості, коли в грудні 1931 року отримав дивного листа від мачухи, в якому вона натякала на погане здоров’я його батька. Занепокоєний, Петро повернувся до села. Там він побачив, що його батько, фанатичний прихильник колективізації, тепер голодував. Петро зайшов в управу місцевого колгоспу, щоб взяти підводу і вивезти батьків:
В управі колгоспу сиділа одна-єдина людина. Це був Коля Сезоненко — перший секретар нашого Борисівського осередку комсомолу. Тепер він був колгоспним рахівником... «Здрастуй, Миколо!» — привітався. «A-а, Петро!» — не дивлячись на мене і не поворухнувши жодним членом, вимовив він. — За батьком приїхав. Спасибі, що не забув. Забирай, вивозь, може і врятуєш. Ну, а нам вже не врятуватись.[928]
Василь Гроссман описав цей етап голоду в повісті «Все тече...»:
Спочатку голод жене тебе з дому. Попервах він, наче вогонь, пече, рве кишки і мучить душу, — людина й тікає з дому. Люди викопують черв’яків, збирають траву, бачиш, навіть проривалися до Києва. І подалі від дому, подалі від дому. А приходить такий день, коли голодний назад до себе в хату заповзає. Це означає — пересилив голод, і людина вже не боїться, лягає і лежить. А коли голод людину переміг, її вже не підіймеш, і не від того, що сил бракує, — немає їй інтересу, жити не хоче. Лежить собі тихо і не чіпай її. І їсти голодному не хочеться..., тільки б залишили в спокої, тільки було б тихо...[929]
Державних службовців також шокувала загальна байдужість. Ще в серпні 1932 року інформатор повідомив, що його колега, працівник банку, довірився йому і розказав про «повний занепад віри у краще майбутнє». Він пояснив, що «відчуття глибокої безнадійності притаманне всім сільським і міським жителям, старим і молодим, партійним і позапартійним. І інтелігенти, й представники фізичної праці втрачають мускульну й розумову енергію і думають лише про те, як утамувати голод свій і дітей».[930]
У розгорнутому звіті, надісланому Кагановичу та Косіору в червні 1933 року, партійний чиновник, який працював в МТС у Кам’янському районі, повідомив, що в його районі тисячі людей помирають від голоду. Він наводив численні приклади, коли люди вмирали на полях під час роботи, дорогою додому, а деякі взагалі не могли вийти з хати. Водночас також відзначив, що зростає байдужість: «Характерно, що народ притупів, абсолютно ні на смертність, ні на людоїдство не реагує».[931]
Невдовзі байдужість поширилася і на ставлення до смерті. Зазвичай українські похорони поєднували церковні та народні традиції, передбачали хор, поминки, співи псалмів, читання Біблії, іноді професійних плакальників. Зараз усі ці обряди були заборонені.[932] Ніхто не мав більше сил копати могилу, проводити обряд або виконувати музику. Релігійні ритуали зникли разом із церквами та священиками. Для суспільства, яке високо цінувало свої обряди, неможливість забезпечити належне прощання з мертвими стала ще одним джерелом травми. «Не було похорон, — згадувала Катерина Марченко, — не було священиків, панахид, сліз. Не було сил плакати».[933]
Одна жінка згадувала, як її дідуся поховали без домовини. Його закопали в одній ямі разом із сусідкою та її двома синами: «... Не заридали над ним його чотири дочки, не заплакали чотири сини, не заспівали йому по-християнському «Вічная пам’ять».[934] Інший чоловік пригадав, як його друзі «нагодували» свого батька, котрий помирав: «Ми, діти, пішли у поле у 1933 році і шукали померзлу картоплю. Принесли ті картоплини додому і зробили з них “дируни”... Одного разу я прийшов до своїх товаришів, які чекали на свої млинці [будуть готові]. Їх батько лежав на лаві, весь розпухлий і не міг встати. Він попросив дітей дати йому лише один млинець, а ті йому відмовили: “Іди сам шукай картоплю!” — відповіли вони. Чоловік помер того ж вечора».[935]
Інший хлопчик згадував про свою цілковиту безпорадність:
Матері в хаті не було, я на печі спав, десь перед ранком прокинувся: «Тату, я їсти хочу, тату!» В хаті холодно. Тато мовчить. Я став криком кричати. Вже розвиднілося; в тата під носом була якась піна. Помацав його голову — холодна. Потім підвода приїхала, на ній мертві, як снопи. Два дядьки зайшли до хати, поклали батька на рядно, кинули на підводу з розмаху... Після цього в хаті я спати не міг, ночував на конюшні, в скирдах, ходив опухлий, обірваний.[936]
У багатьох випадках у тих, хто помирав, не залишалося нікого, хто міг би про них подбати, а згодом — поховати. Адміністративні будівлі швидко перетворювалися на примітивні морги. У березні 1933 року Анна С. дізналася, що її школу планують закрити через «епідемію дизентерії та черевного тифу». Столи прибрали з класів, сіно розсипали на підлозі, і туди привели зморених голодом людей, щоб ті там помирали, батьки та діти лежали покотом.[937] Приватні будинки іноді використовували з цією ж метою. У Житомирській області представники місцевих органів влади вломилися в дві хати після повідомлень сусідів про те, що за останні два дні з коминів хат не було видно диму. Усередині вони знайшли людей похилого віку, дорослих, дітей: «Мертві тіла лежали на печі, на лавах, у ліжку». Всі тіла кинули до криниці, а зверху присипали землею. Інколи тіла знаходили не одразу. Зима 1933 року була холодною й морозною, і в багатьох місцевостях поховати мертвих можна було тільки після того, як почалася відлига, і земля відтанула. Собаки та вовки розтягували тіла.[938] Тієї весни «повітря було наповнене запахом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.