Читати книгу - "Як народжуються емоції"

чи не слід вважати ваші страждання заподіяною шкодою й покарати кривдника? Нещодавня судова справа показує, що іноді відповідь є ствердною. Одна компанія з Атланти вимагала від своїх співробітників здати зразки ДНК, бо хтось став бруднити її склад фекаліями. Збирати від когось генетичну інформацію без його дозволу незаконно (це порушує Закон про недискримінацію за генетичною інформацією), але справу було виграно здебільшого на підставі емоцій. Двоє позивачів отримали по 250 тисяч доларів кожен як компенсацію за відчуття приниження й знущання плюс дивовижну суму в 1,75 мільйона доларів за збитки через «емоційний стрес та душевний біль». Підставою для виплати такої великої компенсації стали не фактичні емоційні страждання позивачів, а їхні потенційні емоційні страждання в майбутньому. Адже їхня персональна інформація про здоров’я могла бути використана проти них у будь-який час до кінця їхнього життя. Цей страх майбутнього присяжним було легко змоделювати, а отже, й співчувати йому. У випадку хронічного болю це складніше: як побачити невидиме? Там немає травм, на які можна подивитися, й нічóго, що могло б допомогти вашому мозку змоделювати ситуацію, тому співчуття немає, а відповідно, й компенсації теж.

Правова система має проблеми з поводженням із душевним болем із суто практичних причин. Як його об’єктивно вимірювати, якщо емоції не мають жодних сутностей чи відбитків? Крім того, фізична шкода на кшталт зламаної ноги зазвичай більш економічно передбачувана, ніж емоційна шкода, яка є значно більш мінливою. Та й як відрізнити повсякденний емоційний біль від довготривалої шкоди?

Мабуть, найважливішим питанням тут є таке: чиї страждання вважаються шкодою? Хто заслуговує на наше співчуття, а отже, повноцінний захист закону? Якщо ви з необережності або навмисно зламаєте мені руку, то будете мені винні. Але якщо ви з необережності або навмисно розіб’єте мені серце, то ні, навіть якщо ми були близькі протягом довгого часу, регулюючи бюджети тіла одне одного, і цей розрив підштовхне мене до фізичного процесу, що може бути не менш болісним, аніж вихід із наркотичної залежності. Не можна подати на когось до суду за розбите серце, хоч як сильно вам цього може хотітись (або хоч як ви на це заслуговуєте). Закон пов’язаний зі створенням та впровадженням соціальної реальності. Співчутливі заяви про біль є фундаментальними заявами про те, чиї права мають значення… і чия людськість має значення.

• • •

Як ви вже бачили, закон утілює класичний погляд на емоції та погляд на природу людини, від якого він походить. Ця есенціалістська історія є свого роду народною казкою, що не підтверджується роботою мозку та його з’єднанням із тілом. Тому на базі сучасного наукового погляду на мозок я насмілюсь запропонувати деякі рекомендації для присяжних, суддів та правової системи в цілому. Я не юрист і розумію, що проблеми науки не такі самі, як закону. Я також розумію, що одна річ — розводитися на сторінках книги про основні дилеми людяності, а зовсім інша — подати на них правовий прецедент. Але важливо спробувати навести мости між дисциплінами. Неврологія і право надто несинхронні у фундаментальних питаннях людської природи. Ці розбіжності слід узяти до уваги, якщо правова система має залишитись одним із наших найбільших досягнень соціальної реальності та продовжувати захищати невід’ємні права народу на життя, свободу й прагнення до щастя.

Я б почала з навчання суддів і присяжних (та інших суб’єктів права, як-от: прокурорів, поліцейських та працівників виховних закладів) основ науки про емоції та передбачливий мозок. Верховні суди штатів Нью-Джерсі, Ореґон і Массачусетс уже роблять кроки в правильному напрямку, офіційно інструктуючи присяжних, що людські спогади конструйовані та схильні до помилок. Подібний підхід потрібен нам і для емоцій. У цьому ключі я пропоную набір із п’яти навчальних пунктів. Ви можете називати його маніфестом афективної науки для правової системи.

Перший навчальний пункт цього маніфесту стосується так званих виражень емоцій. Емоції не виражаються, не демонструються й ніяк не виявляються в обличчі, тілі та голосі в будь-який об’єктивний спосіб, і той, хто визначає невинуватість, провину або покарання, має це знати. Не можна розпізнати або виявити гнів, смуток, докори сумління чи будь-які інші емоції в іншої людини — про них можна лише здогадуватись, і деякі здогади більш поінформовані, ніж інші. Справедливий розгляд справи залежить від синхронності між тими, хто переживає (обвинувачуваними та свідками), і тими, хто сприймає (присяжними та суддями), а досягти цього може бути складно за багатьох обставин. Наприклад, деякі обвинувачувані краще вміють використовувати свої невербальні рухи для передачі інформації про емоції, такі як докори сумління. Деякі присяжні краще вміють синхронізувати свої поняття з обвинувачуваним, аніж інші. Це означає, що присяжним може бути потрібно більше попрацювати, аби сприйняти емоції у складних ситуаціях, на кшталт коли вони не погоджуються з обвинувачуваним або свідком у політичних питаннях або коли людина має іншу національність. Присяжним слід намагатися ставити себе на місце іншої людини для покращення цієї синхронізації та культивування емпатії.

Другий пункт стосується реальності. Ваші зір, слух та інші чуття завжди забарвлені почуттями. Навіть найбільш об’єктивні на вигляд свідчення забарвлені афективним реалізмом. Присяжним та суддям слід розповідати про передбачливий мозок та афективний реалізм і про те, як їхні почуття буквально змінюють те, що вони бачать і чують у суді. Повчальним прикладом могло б, мабуть, стати дослідження відео протестувальників, яке я вже згадувала, де політичні переконання змушували людей сприймати наявність або відсутність насильницьких намірів. Присяжні повинні також розуміти, як афективний реалізм впливає на очевидців. Навіть просте твердження на кшталт «Я бачив його з ножем» є сприйняттям, просякнутим афективним реалізмом. Свідчення очевидців не передають точних, єдино правильних фактів.

Третій пункт стосується самоконтролю. Події, що відчуваються автоматично, не обов’язково лежать за межами вашого контролю й не обов’язково емоційні. Ваш передбачливий мозок надає той самий діапазон контролю, коли ви конструюєте емоцію, як і коли ви конструюєте якусь думку чи спогад. Обвинувачуваний у справі про вбивство — це не якась морська анемона у формі людини у владі його середовища, що запускається в дію гнівом для скоєння неминучого агресивного вчинку. Більшість випадків гніву, хоч якими автоматичними вони відчуваються, не призводять до вбивства. Гнів може також розгортатися дуже виважено впродовж довгого часу, тому тут немає нічого автоматичного від природи. Ви маєте відносно більше відповідальності за ваші дії, коли маєте відносно більше контролю, незалежно від того, є ця подія емоцією чи пізнанням.

Четвертий же пункт закликає остерігатися виправ­дань на кшталт «мозок змусив мене це зробити». Присяжні та судді мають скептично ставитися до заяв, що певні ділянки мозку безпосередньо спричиняють погану поведінку людини. Це псевдонаука. Кожен мозок унікальний; нормою є мінливість (згадайте дегенерацію), що не обов’язково значуща. Протизаконна поведінка ніколи чітко не відносилася до якоїсь ділянки мозку. Я тут не говорю про новоутворення на кшталт пухлин або очевидних ознак нейродегенерації, які в деяких випадках, таких як певні типи лобно-скроневої деменції, можуть ускладнювати для людей узгодження їхніх дій із законом. Та навіть при цьому багато пухлин і нейродегенеративних уражень узагалі не викликають жодних суперечностей із правовою системою.

Останній навчальний пункт полягає в тому, щоб пам’ятати про есенціалізм. Присяжним та суддям необхідно знати, що в кожній культурі