Читати книгу - "Похований велетень"

— Акселю, нам не доведеться виходити з нею на бій — ми лише прив’яжемо козу й одразу ж накиваємо п’ятами. Можливо, мине декілька днів, перш ніж Квериґ прийде на те місце, і до того часу ми вже будемо у безпеці в синовому селі. Акселю, хіба ми не хочемо, щоби до нас повернулися спогади про довге життя, яке ми прожили разом? Чи ми станемо одне одному чужі, як незнайомці, котрі однієї ночі зустрілись у випадковому пристановищі? Ну ж бо, муже, скажи, що ми повернемося назад і зробимо те, про що нас попросили діти.

* * *

Отак вони й ішли, піднімаючись усе вище і вище, а вітер дедалі дужчав і дужчав. Наразі скелі-близнюки були для них хорошим прихистком, але ж не можна було залишатися тут назавжди. Аксель знову запитав себе, чи не зробив він дурниці, скорившись волі дітей і Беатрис.

— Принцесо, — нарешті сказав він. — Припустімо, що ми дійсно це зробимо. Припустімо, Господь дозволить нам успішно здійснити задумане і ми знищимо драконку. Тоді я хочу, щоби ти мені дещо пообіцяла.

Вона сиділа близько біля нього, хоча її очі й далі вдивлялись у далечінь на ряд маленьких силуетів.

— Що пообіцяла, Акселю?

— Ось що, принцесо. Якщо Квериґ і справді помре й імла почне розсіюватися... Якщо спогади повернуться і ти згадаєш про всі ті рази, коли я тебе розчарував... Чи навіть гірше: ти пригадаєш негідні вчинки, які я колись учинив, і через них опісля, дивлячись на мене, ти вже не бачитимеш того чоловіка, котрого бачиш зараз... Пообіцяй мені хоча би це... Пообіцяй, принцесо, що не забудеш тих почуттів до мене, які зараз живуть у твоєму серці. Бо який хосен із того, що спогади, які повернуться після зникнення імли, витіснять собою інші спогади? Пообіцяєш, принцесо? Пообіцяй назавжди берегти у своєму серці те, що зараз почуваєш до мене, хоч би що ти побачила, коли розсіється імла.

— Обіцяю, Акселю, це для мене анітрохи не складно.

— Не можу описати, принцесо, наскільки мене заспокоїли твої слова!

— Дивний у тебе настрій, Акселю. Та хтозна, скільки нам іще йти до каїрну велетня. Не гаймо часу, годі розсиджуватися серед цих каменів. Діти хвилювалися, проводжаючи нас, і вони чекатимуть на наше повернення.

Розділ чотирнадцятий

Друге маріння Ґавейна

Проклятий вітер! Це що, буря насувається? Горацій стерпить і вітер, і дощ, тільки от зараз у сідлі сидить не його старий господар, а незнайомка. «Це просто втомлена жінка, — кажу я йому, — котрій більше потрібно бути в сідлі, ніж мені. Тому поводься чемно і вези її». Тільки чому вона взагалі тут? Невже добродій Аксель не бачить, як вона ослабнула? Привести її на таку безжальну висоту — він що, взагалі розуму збувся? Та вона йде так само рішуче, як і він, і жодні мої слова не можуть переконати їх повернутись. От я і шкандибаю пішки, під вагою цієї поіржавілої вдягачки, тримаючи Горація за вуздечку. «Хіба ж ми не завжди ґречно поводилися з дамами? — прошепотів я Горацієві. — Хіба ми могли поскакати геть, залишивши напризволяще це добре подружжя та їхню норовливу козу?»

Коли я вперше їх побачив, вони були тільки крихітними силуетами далеко внизу, і я сприйняв їх за тих, інших. «Подивися-но туди, Горацію, — сказав я тоді. — Вони вже зустрілись. І вже тут як тут, наче той чолов’яга не зазнав од Бреннуса жодної рани».

І Горацій задумано глянув у мій бік, наче запитуючи: «Тоді, Ґавейне, чи може статися таке, що ми з тобою востаннє видряпуємося цим пустельним підйомом разом?» І я не знайшов іншої відповіді, крім як ласкаво погладити його шию, хоч у той час подумав собі: «Той воїн — молодий і страшний чоловік. Але, може, і я побив би його, хто знає? Я дещо помітив, ще коли він зарубав Бреннусового солдата. Хтось інший не звернув би на це уваги, проте не я. Невеличке слабке місце ліворуч... Для вправного супротивника... Та як наказав би мені вчинити зараз Артур? На цих землях усе ще лежить його тінь і не відпускає мене. Чи змусив би він мене причаїтися, наче звіра, що підстерігає свою здобич? Але ж де ховатися на цих голих схилах? Хіба ж самого лише вітру досить, аби заховатися? Чи мені потрібно вилізти на край якоїсь прірви і скинути на них великий камінь? Ледве чи так пасує робити лицареві Артура. Найкраще я відкрито вийду до нього, привітаюсь і ще раз спробую з ними домовитися. „Вертайтеся назад, пане. Ви наражаєте на небезпеку не лише свого невинного товариша, але й усіх добрих мешканців цих країв. Залиште Квериґ тому, хто знає її звички. Ви ж бачите, що я саме їду її вбивати“. Проте до таких моїх благань його вуха завжди були нечулі. Хіба послухає він мене тепер, коли вже добрався так близько до мети, а хлопчик із укусом веде його просто до її порога? Чи зробив я дурницю, врятувавши хлопчину? Втім, абат мене страшенно залякує, і я знаю, що Господь мені подякує за мій вчинок».

«Вони крокують так упевнено, наче мають мапу, — сказав я Горацієві. — Ну, де на них чекатимемо? І де зустрінемося з ними лицем до лиця?»

Перелісок. Тоді ж бо я про нього і згадав. Дивно, як на тому місці розрослися буйні дерева, незважаючи на вітер, що змітає довкола все до билинки. Перелісок стане добрим укриттям для лицаря та для його коня. Я не нападатиму зненацька, наче розбійник, але навіщо показуватися на очі, коли до нашої зустрічі ще добра година?

Тож я легенько пришпорив Горація (втім, він на це тепер уже майже не реагує), і ми перевалили через гребінь гори, не піднімаючись різко вгору і не скачучи вниз, — але цілий час нас немилосердно шмагав вітер. Ми обоє були раді дістатися до тих дерев, хоч і ростуть вони так дивно, що аж задумуєшся: чи не сам Мерлін наклав закляття на це місце? Ну й чоловік був пан Мерлін! Колись мені здавалося, що