Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

сильного, але боягузливого, забере в нього плащ або щось інше, то, коли справа дійде до суду, ні один з них не буде говорити [C] правду — боягузові незручно признатися, що його на­бив тільки один відважний. А той мусить доводити, що не було нікого, крім них двох, а також буде відстоювати такий доказ: «Як я, такий слабосилий, міг би напасти на такого силача?» Сильний не признається у своєму боягузтві, натомість намагатиметься вигадати нову брехню, що, очевидно, дозволить його супротивникові викрити його в неправдомовності. Та й в інших випадках до подібного ж роду належать промови, виголошені згідно з таким мистецтвом красномовства. Чи не так, Федре?

Ф е д р. Аякже.

С о к р а т. Ох і спритно ж приховане мистецтво красномовства зумів винайти оцей Тісій чи хоч би хто то був і хоч би як називався. Але, мій друже, чи нам сказати йому щось, чи ні?

[D] Ф е д р. А що саме?

С о к р а т. Приблизно таке: «Ми, Тісію, ще задовго до твого прибуття сюди говорили при якійсь нагоді, що для багатьох людей правдоподібним є те, що схоже на істину. Таким чином, якщо ти скажеш щось нове про красномовство, то ми радо послухаємо, а якщо ні, то ми будемо дотримуватися наших попередніх поглядів, [E] яких ми дійшли, розглядаючи це питання: хто не врахує природних властивостей своїх майбутніх слухачів і не зможе розподілити предмети за видами, а окремі звести до одного загального поняття, той ніколи не стане таким досконалим промовцем, наскільки це можливо людині.

Домогтися цього ніхто не зможе без великих зусиль, а людина розумна зважиться на цей труд не задля того, щоб говорити й працювати з людьми, а для того, щоб уміти говорити й посильно робити все те, [274] що миле богам, і намагатись робити все так, щоб їм це було до вподоби. Адже ті, хто мудріший за нас, Тісію, кажуть, що наділена розумом людина повинна турбуватись не про те, як догоджати своїм товаришам по рабству — хіба що мимохіть, — а своїм добрим і високого роду володарям. Тим-то не дивуйся, якщо шлях довгий: заради високої мети треба його пройти, причому не так, як ти це уявляєш. Але, як показує наше розмірковування, якщо хтось захоче, то він зможе осягнути на цьому шляху таку високу мету».

Ф е д р. На мою думку, прекрасно сказано, якщо тільки це комусь під силу.

С о к р а т. Але ж уже саме прагнення до прекрасних справ [B] і випробування, які доведеться пережити, — це прекрасна річ.

Ф е д р. Безперечно.

С о к р а т. Ну що ж, ми достатньо поговорили про мистецьке і немистецьке складання промов.

Ф е д р. Мабуть, достатньо.

С о к р а т. А тепер ще залишилось сказати про записування промов: де воно доречне, а де ні. Чи не так?

Ф е д р. Так.

С о к р а т. Якщо йдеться про промови, то чи знаєш ти, як слід чинити й говорити, аби догодити Богові?

Ф е д р. Я не знаю, а ти?

[C] С о к р а т. Я тільки можу переповісти один переказ наших предків про це, а чи то правда, знали лише вони. Якби ми самі могли добратись до правди, то хіба нам залежало б на людських здогадах?

Ф е д р. Смішне запитання! Але розповідай, що ти чув.

С о к р а т. Так от, я чув, що неподалік від Навкратіса в Єгипті{285} жив один із стародавніх тамтешніх богів. Йому був присвячений птах, якого називають ібісом. [D] Сам же бог звався Тевтом{286}. Він перший винайшов число, лічбу, землемірство і зорезнавство, відтак гру в шашки й кості, а також літери. Царем усього Єгипту був у той час Тамус, який засідав у горішній частині країни у великому місті, котре греки називають єгипетськими Фівами, а тамтешнього бо­га — Аммоном{287}. До того от царя й прийшов Тевт, ознайомив зі своїми винаходами, стверджуючи, що їх треба розповсюдити між усіма єгиптянами. Цар запитав, яку користь може принести кожен із винаходів. Коли Тевт заходився пояснювати, [E] цар, відповідно до того, які пояснення Тевта вважав доречними або недоречними, одне хвалив, а інше ганив. Кажуть, що Тамус наговорив Тевтові багато й доброго, й поганого. Коли ж, нарешті, черга дійшла до літер, Тевт сказав: «Ця наука, царю, зробить єгиптян мудрішими та пам’ятливішими, бо винайдено засіб для запам’ятовування й мудрості». На це цар відказав: «Найвченіший Тевте, [275] одна людина здатна виконувати твори мистецтва, інша — оцінювати, якою мірою вони шкідливі або корисні для тих, хто буде ними користуватися. Як творець літер, ти з батьківської любові приписав їм протилежне до того, що вони насправді можуть учинити. Бо цей винахід вселить у душі учнів забутливість внаслідок занедбання вправ для виробляння пам’яті. Адже, покладаючись на письмо, вони будуть пригадувати за допомогою зовнішніх знаків, а не завдяки внутрішній силі. Отже, ти винайшов засіб не для запам’ятовування, а для пригадування. Своїм учням ти даси лише видимість мудрості, а не справжню мудрість. Вони будуть багато пізнавати з чужих уст, але без глибокого засвоєння, [B] і їм буде здаватись, ніби вони багато знають, натомість здебільшого залишаючись невігласами, ще й нестерпними в спілкуванні. Тож вони стануть не мудрими, а лжемудрими».

Ф е д р. Ти, Сократе, легко подаєш і єгипетські, і які завгодно перекази.

С о к р а т. Розповідали ж у святилищі Зевса Додонського, що слова дуба були першими віщуваннями. Людям того часу — не були ж вони такими розумними, як ви тепер, — вистачало простодушно слухати [C] дуба або скалу{288}, аби тільки вони говорили правду. А для тебе, звісно, не байдуже, хто говорить і звідки він, бо ти не зважаєш тільки на те, чи справді є так, як він говорить, чи ні.

Ф е д р. Ти зробив мені слушний докір, а щодо літер, то, здається, воно так і є, як твердить той фіванець.

С о к р а т. Отож і той, хто вважає, що передає своє мистецтво в письмі, і той, хто, своєю чергою, сприймає його через письмена у переконанні, що во­но таким чином стане яснішим і тривалішим, отже, [D] обидва вони надзвичайно наївні і, власне кажучи, не збагнули віщування Аммона, коли думають, ніби записані слова важать більше, аніж нагадування людини, яка тямить на тому, що написано.

Ф е д р. Це дуже слушно.

С о к р а т. У тому-то, Федре, й полягає дивовижна прикмета письма, яке надзвичайно нагадує живопис. Витвори живопису стоять немов живі. А коли їх про щось запитаєш, вони поважно мовчать. Так само й написані твори. Тобі здається, що вони мислять і говорять, а якщо, бажаючи чогось навчитись, їх запитати про щось із того, що в них сказано, то [E] вони завжди твердять одне й те саме.