Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Голова досі лежала на столі, а спина затерпла і боліла. Насилу сфокусувавши погляд, він побачив перед самісіньким носом якийсь темний предмет невизначеної форми. Андрій кілька разів кліпнув і негайно відчув запаморочення. Він був п’яний. Дуже п’яний. Знову ледь приплющив очі. Було, як і раніше, гамірно. Крізь ритм музики, що віддавав у вухах, і рівномірний гомін голосів пробився паскудний жіночий сміх. Пора в готель. Поки його номер не зайняли, ахаха… Він знову розліпив повіки і втупився на темний предмет на столі. Похмурився, наводячи різкість.

За кілька сантиметрів від його обличчя стояв чийсь лікоть.

Андрій плавно випрямився, пильнуючи, щоб світ довкола не перекинувся. Навпроти нього, вбраний у темний бушлат і в незмінних дзеркальних окулярах-крапельках, сидів знайомий бармен із потяга.

— Це ти? — п’яно промимрив Андрій.

— Тобі видніше! — бармен реготнув.

Він сидів, безпристрасно відвернувши лице кудись у стіну. Не повертаючись, спритно намацав чарку і налив собі з карафки.

— Ну, що там, — запитав він по-приятельському, — знайшов убивцю?

— Звідки ти знаєш про вбивцю? — здивувався Андрій.

Язик заплітався, сфокусувати зір насилу вдавалося. Бармен залпом випив і скривився.

— Усі знають про вбивцю, — відказав він і занюхав рукавом. — Тільки тобі не кажуть.

— Не знайшов, — Андрій хитнув головою.

— А маєш ідеї?

— Таємниця слідства…

— Значить, не маєш, — кивнув бармен і підчепив виделкою шматок оселедця.

— Чому відразу «не маю»! — обурився Андрій.

— І хто ж це? — хитро спитав бармен.

Андрій насупився і зажуривсь. Думки самі собою повернулися до переліку Христининих «колишніх», де, крім Арсена і Суботи, нікого знайомого. Враховуючи, що в ніч убивства обидва були на площі, то виходить, що один із них… Якщо, звісно, воно взагалі було — вбивство… Чи, може, він приїхав не в те селище? У пам’яті виринув зал адміністрації, що заходився сміхом, — невидиме море знущальних поглядів. Він один проти всіх. І всі проти нього, окрім Ксенії… «І лікаря, — подумав Андрій. — Лікаря теж слід перетягувати на свій бік».

— А це, до речі, ідея! — кивнув раптом бармен.

— Яка? — не второпав Андрій.

— Про лікаря! Як уже кого перетягувати — то чому б не його!

— Я це вголос сказав? — здивувався Андрій.

— Це написане на твоєму обличчі, — запевнив бармен. — Я взагалі не розумію, чому ти маєш тягнути цю лямку сам. Помітив, що всім, окрім тебе, начхати?

— Не те слово! — погодився Андрій.

— Усі живуть звичним життям і вусом не ведуть! — вів далі бармен. — А ти? Ось коли ти жив звичайним життям?

Хмільний шум у голові, здається, перекривав навіть горлання музики, та останні слова бармена зачепили Андрія за живе, і він щосили старався не втратити нитки розмови.

— Не знаю… — звів плечима Андрій. — А звичайним — це яким?

— Ну… Для початку, це коли не хочеться напиватися на самоті, — бармен налив чергову чарку і підсунув її Андрюсі. — Як там кажуть? «Не зважай на наші гріхи і благоволи обдарувати миром»! От тільки тебе обдарувати, здається, забули. А декого — прошу дуже!

Значення останніх слів Андрій не збагнув. А може, бармен занадто витіювато висловлювався.

— Щось я не дуже…

— Кажу тобі, грішать, як сучі діти, — стишивши голос, мовив бармен і кивнув на компанію, яка відпочивала поряд. — І що? І нічого! Живуть собі. Танцюють знову ж таки! Це, по-твоєму, справедливо? Ти місця собі не знаходиш, а в них — усе норм! Хіба це у твоєму селищі завівся маніяк? Хіба у твоєму будинку зникла дитина? То чому вони мають завтрашній день, а ти — поняття не маєш, з чим прокинешся?

Бармен нахилився вперед, і Андрюха побачив у його окулярах відображення власних розгублених очей.

— Несправедливо… — відповів він, і відчув тупий і тягучий біль через цю кривду.

— Чому вони мають мир, якого не заслужили, а ти не маєш? — напосідав бармен. — Тому що кожному своє?

— Ненавиджу, коли так кажуть…

— От! Юпітеру — все, що хочеш, а бику — у найкращому разі батіг! З якого дива, питаю?

Бармен відкинувся на спинку і зняв окуляри. Його очниці темніли проваллями непроникної чорнильної порожнечі.

— Надінь, — сказав він, простягаючи Андрію.

Андрій витріщався на моторошну чорноту в барменових очах і думав, що ж такого з ним сталося. Покірно начепив на себе його окуляри, навіть не запитавши нащо. Скельця були такі темні, що крізь них зала ресторану здавалася зануреною в морок.

— А тепер обирай, — сказав бармен. — Або ти Юпітер…

І з цими словами він узяв із тарілки з оселедцем виделку й простягнув Андрієві — ніби фокусник перед початком трюку. Крізь окуляри чомусь здавалося, що стара виделка сяє, наче платина в яскравому опівденному сонці.

— …або ж бик.

І ледве Андрій торкнувся до виделки, метал враз сам собою збляк і на очах почав вкриватися іржавими плямами. За лічені секунди поверхня потріскалася й наїжачилася лусочками окисленого металу, наче виделка років сто пролежала в землі.

«Оце я п’янючий», — подумав Андрій, і ця думка вмить потонула в танцівному гаморі «Мінотавра».

Розділ 41

Хлібні крихти

— Алло?

— Пал Борисоч… Він не поїхав.

— Хто не поїхав?

— Андрій оцей… Олександрович. Сука.

— Віталік, я тебе вдушу!

— Я ж не знав…

— Ти що мені вчора казав?! Що сам в автобус його посадив!

— Так я й посадив!

— Віталік!

— Та чесне слово, посадив! А ввечері він у «Мінотаврі» вечеряв. Із якимсь чортякою, кстаті. Немєсним.

— Віталік… Якщо він знову буде людям у лице свою папку тицяти, я тебе на шмаття порву! Зрозумів?

— Поняв… Усе порішаєм!

— Тільки ж дивися, правильно порішай! І без самодєятєльності.

— Усе буде чотко…

— І взнай, хто там із ним вечеряв!

— Усе буде…

— І щоб він сьогодні ж звалив звідсіля, ясно?!

— Сьодні, да… Кажу ж, усе буде чотко… Алло? Алло…

Ксеня вертілася коло дзеркала у ванній уже хвилин із десять чи й довше. Витріщатися на себе, як сама ж вона і казала, взагалі «не її». Й так усе про себе знала. Та останнім часом доводилося щоранку гаяти на це час. Роздратовано зірвала з шиї хустину й пожбурила в умивальницю: «Ну його до біса! Так піду…» Загалом було начхати, що про неї подумають. Коли вони тільки приїхали в Буськів Сад і вона показалася на вулиці в улюбленій чорній сукні а-ля «мачуха Білосніжки» і в кросівках (один рожевий, інший — салатовий), багато хто крутив пальцем біля скроні. А з хустинкою — то інше… Оксі