Читати книгу - "Ті, кого немає"

– Так, – кивнула вона, закурюючи. – Абсолютна подібність. Але я відразу твердо заявила: це не Валентин Смагін.

– Ти не могла помилитися?

– Ні. У жодному разі.

– Але де ж тоді наш гад?

Олександра скоса глянула на брата й швидко перевела очі на кінчик сигарети, побоюючись виказати себе.

– Звідки я знаю, – мовила вона. – Ну а слідчого цікавило тільки одне: коли й за яких обставин я востаннє бачила Валентина. Правда, уся ця розмова відбувалася ще до того, як ми побували в морзі… Я відповіла, що ми бачилися напередодні ввечері, коли брат зненацька повернувся. І відразу почула питання: а чому Валентин тієї ночі не ночував удома? Я не стала пояснювати, з якої причини виставила його…

– А ти дійсно його вигнала? – перебив Смагін.

– Так, Савелію. Валик поводився зухвало. Ще й з’ясувалося, що гроші, які пропали з твого кабінету, – у нього. Поки Марту з твоєї легкої руки тягали на допити.

– Це непорозуміння, Сашо. Я ж просив Інну вибачитися перед вами від мого імені.

– Було-минуло. – Олександра зітхнула й пошукала поглядом попільничку. Довелося встати і пройти до дальшого кінця столу, де громадились порожні кавові чашки.

– Ти повідомила Дробу про свої мотиви? – запитав Савелій, розглядаючи міцну, трохи занадто тілисту спину сестри.

– Що маєш на увазі?

– Причину, із якої зажадала, щоб він серед ночі подався в Шаури.

– Доладу я й не пам’ятаю, що тоді говорила.

– І все-таки? Якщо ти згадала про бакси… Олександро, ти взагалі хоч здогадуєшся, що накоїла?

Вона різко повернулась і глянула здивовано:

– Не розумію, про що ти? Це було моє рішення, що гроші треба повернути негайно. Повторюю, Савелію: у морзі лежить тіло людини, жах як схожої на нашого молодшого брата.

– Дуже можливо, що вони були знайомі. Інакше звідки на трупі документи на ім’я Валентина Смагіна, та ще й його мобільний?

– Він приходив до тебе тієї ночі?

– Та ні. Тим більше, я був у Києві… Єдиний дзвінок від Валентина був набагато раніше. Ми, звичайно, досить різко поговорили. Він ніс якусь ахінею – ці гроші, мовляв, належать йому; навіть намагався мене шантажувати.

– Зачекай, зачекай! Тобто як це «належать»?

– Не має значення, – відмахнувся Савелій Максимович. – Ні того дня, ні наступного мене в Шаурах не було. Слідчий розшукував мене, не зміг знайти й сунувся до тебе з цим трупом. Два десятки людей можуть засвідчити, що я в ті дні був у Києві й не маю стосунку до всього цього. Але поки телефон у слідчого, я на гачку. Сучий син записав нашу розмову, підставив мене, і то вже не вперше. Якби ти знала, які зараз ставки…

Олександра сиділа як пришита, геть нічого не розуміючи.

– Твій брат – убивця. З якихось своїх брудних міркувань йому раптом закортіло змінити паспорт, а потім зникнути. І трапилася нагода. Отак я на це дивлюся. Це факт, а подробиці… Та начхати б мені на них обох, якби все оце не трапилося в Шаурах, за два кроки від мого будинку.

– Годі, Савелію, мені й без того зле! Що ти йому сказав?

– Коли?

– Коли він тобі телефонував.

Савелій Максимович зненацька посміхнувся, і посмішка ця була такою, начебто ні з того ні з сього тріснула стара фанера.

– Буквально? Ось що: «Я тебе з-під землі відкопаю, будь спокійний!» І ще раз, по буквах: «Відкопаю і вб’ю…» Оцей контент наш жартівник і зафіксував, а телефон залишив у кишені трупа…

Полковник мовив це з фальшивою бадьорістю і раптом закричав, наливаючись кров’ю:

– І нема чого на мене дивитися такими очима, Олександро!

3

– Ну? – холодно поцікавився Дроб, міряючи поглядом молодика, який без стукоту ввійшов до його кабінету. – Що там таке?

– Викликають, – сповістив водій. – Шеф… Машина коло під’їзду.

– У Шаури, чи що, пертися?

– Ото туди, да…

Щопонеділка обласний прокурор Геннадій Іванович Шерех працював з документами. Про це знали в усіх управліннях, а він і поготів. Проте не відкрутишся, мусиш їхати, поламавши день до біса. І сам факт, що в Шаури, а не будь-куди, недвозначно підтверджував, про що йтиметься. Інакше Шерех міг завтра ж спокійнісінько викликати його до себе на килим.

Дроб витяг із сейфа худу теку з матеріалами; відшукав у сусідній кімнаті, де збирались оперативники, Пивоварова й суворо наказав: будуть цікавитися, відповідай – відбув на виклик керівництва. Потім спустився й пірнув у службовий «лендкрузер» начальства…

Щойно джип загальмував перед воротами прокурорської фортеці, обнесеної огорожею з дикого каменю, і старший слідчий вивалився з машини, обидві камери зовнішнього спостереження націлилися мертвими зіницями на відвідувача. Водій виліз слідом, перевальцем протупав до хвіртки й натиснув кнопку в стіні. Над хвірткою спалахнув зелений вогник, потім спрацював автоматичний замок. Садівник-таджик, який зустрів Олега Степановича по той бік огорожі, повів його по викладеній пісковиковими плитами доріжці кудись за будинок.

Шерех уже чекав. Потиснувши слідчому руку й діловито поблискуючи окулярами в золотій оправі, він жестом запропонував йому пройти в альтанку, відгороджену від будинку садовою ґраткою, заплетеною виноградними лозами.

– Не заперечуєте, якщо на свіжім повітрі, Олегу Степановичу? – спитав господар, опускаючись на лавку. – Розмова в нас буде більш-менш конфіденційна… Що там у нас із трупом, який ми забрали у тутешнього райвідділу?

Дроб розкрив сирітську течку, яку до того крутив у руках, і почав акуратно доповідати, не особливо заглиблюючись у деталі. Незабаром Шерех його перебив:

– То й годі поки що. Я тебе, Олегу Степановичу, знаю як працівника серйозного, розумного і не сумніваюся, що ти з цією справою впораєшся. Особу потерпілого вдалося встановити?

– Працюємо, Геннадію Івановичу. Результату поки немає. Перевіряємо версії.

– Умгу, – Шерех кивнув, не дивлячись. – Я от до чого веду. Як у нас із перспективою закрити цю справу в найближчий час?

Слідчий сопнув носом і витер спітнілі долоні об коліна.

– Поясніть, Геннадію Івановичу, – здивовано пробурмотів він. – Ми начебто нормально просуваємося. За даних обставин…

– Отож, – радісно протрубив Шерех. – Я